— То вони від холоду почервоніли… — пролунала репліка.
Упевнившись, що зв’язок із залом міцний, що його слова проникають у свідомість слухачів, оратор продовжив:
— Хлопці погойдуються в черевиках на високих підборах, у шахових змаганнях погоджуються на нічию. Справжні кулачні поєдинки підмінили боксом у м’яких рукавицях. І виростає на таких парубках сало, а не м’язи, і стають вони схожими, пробачте, на пінгвінів. Чи хто коли бачив, шановні колеги, гладкого півня? Правильно, йому не до спокою. Тому й усе нормально в птахівництві, тому невпинно зростає поголів’я курей. Сильна стать, колеги, тепер у потертих кріслах курси телеманів проходить і так розгодувалася, що середній вік чоловіка становить 65 років, а жінки — 74. Нагадую, коли кріпацтво скасували, то цифри були 31 і 33 відповідно. Загальний прогрес, колеги, значний, і моя школа сюди теж руку приклала, власним прикладом… го-го-го… знаєте, виховуємо. Але мужчини слабшають, стають лінькуватими, полохливими, нерішучими, якимись жабками-утопленицями. До чого дійшло! Вони у сім разів частіше за своїх подруг страждають на серцево-судинні хвороби. Не тільки біологи знають, що фізично слабкі батьки дають нікудишнє потомство, а це врешті спричиняє деградацію виду. Якщо майбутня мати вимучує себе дієтою ще в піонерському віці, а перед заміжжям захоплюється нікотином — кого вона потім народить? Мовчите? А це запитання, колеги, адресується прямо нам, біологам…
Нещодавно я зайшов до магазину «Господарка», кип’ятильник там купував. Так, вірте, ванночками для немовлят завалено увесь магазин. Про що це говорить? Про те, що нікого купати. Про не-до-рід свідчить. Тут і Францію згадаєш, і нульовий приріст населення почнеш обмірковувати. А все тому, що наші студентки на хлопців схожі. Жінка повинна бути рельєфною, як Карпатські гори, а не пласкою, як оцей стіл, — Верхуша кивнув у бік голови, потім помахав рукою. — Я вже закінчую. Я кажу, що плутаю хлопця з дівчиною, так вони вироджуються. Добре, що на моїй кафедрі самі жінки. І які жінки! Одна Іванова чого варта! Я щасливий повідомити про епохальне досягнення нашої школи. Кінчаю, — це знову адресується голові. — Я, знаєте, нечасто виступаю, та й недовго мені залишилось…
— Будь ласка, Климе Гнатовичу! Я не перебиваю, — виправдовується голова. — Вчена рада з цікавістю вас слухає.
— Я маю нагоду повідомити шановному засіданню про геніальне досягнення нашої школи — Ірина Олексіївна оживила людську руку. Я закінчую. Дехто іронічно посміхається — думаєте, куди це діда занесло? Я не забув, що підготовку до Олімпіади обговорюємо. Так от — у нас є що гостям продемонструвати.
Верхуша поволі зійшов з трибуни, сів у крісло, вийняв з кишені серветку із загорнутим у неї яблуком.
— Товариші, Клим Гнатович слушні міркування висловив, — голова, певно, хотів нейтралізувати свою нетактовність, оте позирання на годинник, підстьобування людини, яку вже гріх квапити. — Ми посадили в ботанічному саду кущі, підстригли їх — приємно подивитися. А студенти наші позаростали, як джунглі після літніх злив. Треба, щоб комсомол не обминав цього питання.
Нікого не схвилювала і не зацікавила наукова подія, про яку з трибуни так урочисто повідомив Верхуша. Лише ректор підійшов і сів поруч старого професора.
— То у вас, Климе Гнатовичу, виходить, надійна зміна виросла? Приємно було почути, що Іванова вже може організувати велику науку.
— А таки може…
— Тож, збираєтесь? Коли? — несміливо поцікавився ректор.
— Та ось накупимо нових приладів. Ви тисяч сто нам із свого фонду виділите — а то зараз у нашу лабораторію соромно гостей заводити. Медики мотлох передали, а не штучне серце. Нові апарати потрібні — тут таке в нашій школі закручується, що декому й не снилося. — Збуджений великою науковою перспективою, Верхуша помолодшав, принаймні відчув приплив енергії і завзяття. — Я радий, що ви цікавитесь біологією і підтримуєте нас, — сказав він тоном бувалого дипломата. — То коли нам виділите кошти?