— Подзвоніть, Климе Гнатовичу, поговоримо. А зараз біжу ще на одну нараду, ви вже пробачте. Дзвоніть, заходьте…
«Го-го-го, — подумки веселився Верхуша, — утік в оточенні сподвижників! От хитра лисиця. — Грайливий настрій не полишав професора. — Заміну я підготував, аякже. Але доведеться вам, юначе, — Верхуша міг так називати ректора, бо старший від нього на тридцять п’ять років, — доведеться-таки вам відважити на потреби кафедри тисяч сто. Отоді, може, й не вручатиму вам картку із списком усіх ваших попередників, яким я хліб-сіль підносив. Не знаєте ви, юначе, перспектив геронтології. Це справжня наука! Про неї не гріх і на вченій раді послухати. Докотилися! До чого довели вчену раду?! Про стрижку газонів говорять, про ремонт гуртожитку — неначе на будівельному майданчику. Геронтологія, брат, це головна наука! Подзвонимо. Ми не горді. І зайдемо. — Верхуша пошкодував, що не встиг розповісти ректорові про Нобелівського лауреата Нортропа, який не одного півня з’їв на цьому ділі і вважає, що на вивчення проблем довголіття варто виділяти стільки ж коштів, як на освоєння космосу. — Так що зайдемо і неодмінно подзвонимо ще не раз, поки добудемо бажані сто тисяч. Тут простий розрахунок і пряма вигода, — доводив Верхуша уявному опонентові, — адже ми на утриманні держави до двадцяти і після шістдесяти років, за винятком дуже рідкісним, таким, як я, наприклад. А коли людина матиме добре здоров’я до ста років, то вдвічі більшим буде і її трудовий стаж. Неважко уявити, який прибуток це дасть державі. Так що дуже скромні потреби в нашої кафедри, якщо міркувати серйозно, але ми вже не відступимо від свого — і подзвонимо, і шапку знімемо. Верхуша не остання зозуляста на факультеті».
Невідомо, куди завели б професора думки, якби ноги не спрямували його до лабораторії, де відбувався унікальний експеримент. Рука автоматично відчинила двері, очі побачили знайому шафу із скла і металу. Але… Але до шафи-сейфа були прив’язані дві вівчарки. Одна спала, друга гризла кістку, притримуючи її передніми лапами.
«От тобі й геронтологія, — скрушно посміхнувся і похитав головою старий. — Вже й собаки мені ввижаються. Не встигну, юначе, випросити у вас сто тисяч, а Ярисі не дасте, хоч вона таки справжня світилка». Професор опустився на стілець і став покірно чекати, поки привиди собак зникнуть з-перед очей.
СИЛА СЛАБКОСТІ
На зустріч із батьком потерпілого та на улагодження справи в Ірини було стільки часу, як у нареченої в день весілля: якщо загуде сирена, то не пізніше, ніж через п’ятнадцять-двадцять хвилин «пацієнтові» слід надати швидку допомогу, інакше пропаде. Тому вона вискочила з лабораторії у внутрішній двір і, як Марія два дні тому, прошмигнула через лаз в огорожі і слизькими від жиру сходинками лікарняного харчоблоку пробралася до хірургії. Не стукаючи, вбігла до кабінету Руслана Максимовича.
— Це ви… Це у вас?.. — задихано обізвалася вона до чоловіка, що з виразом глибокої задуми сидів у кріслі. Жаль, що дорога була коротка — Ірина не встигла навіть подумати, як вести мову. Єдине — словом не прохопитися про Марію. Ірина викаже печаль і співчуття, пояснить, що рятували руку, сподіваючись пришити її Віталикові, а коли хлопця не стало, а рука залишилася жити, то вбивати її тепер, аби зарити з небіжчиком, просто безглуздо. Але тут, перед згорьованою людиною, щось ніяк не в’язалися слова, а надумані застрявали в горлі.
Чоловік здивовано глянув на Ірину.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він, чемно піднявшись з крісла.
— Та вашу… трагедію. Медицина не всесильна. Ще багато нерозробленого в науковому плані. От ми й експериментуємо, щоб надалі уникати безглуздих смертей. На собаках вічно випробовувати не будеш. От ми й узяли руку вашого сина…
— Руку мого сина? — Ірині Олексіївні здалося, що він зараз кинеться на неї з кулаками. І втримала його від цього лише інерція виховання. Чоловік схопив із сейфа графин, одним духом випив воду, виважив посудину в руці, немов гранату. Поставив на місце. — Ви що ж, якусь хворобу знайшли в тій руці? Чому ж мені не подзвонили? Все-таки не чужий. До речі, хто вам сказав, що я його батько? Не подумайте, що відмовляюся, за руку я вам… А взагалі — сам винен, — спокійнішим і розсудливішим тоном вів далі чоловік. — Якби познайомив онука з дідом раніше, то цього не трапилося б: своєму він би не ампутував руки, боровся б до кінця з хворобою. Коли це трапилось?