— Учора ввечері.
— Що з ним було?
— На мотоциклі розбився. Та що ви мене морочите? Ви ж самі знаєте…
Іванова підозріло й прискіпливо оглянула чоловіка. «Коли це він устиг його народити? У шістнадцять, чи що? Акселерація?»
— Це ви мене морочите. Який мотоцикл? Йому два рочки! Чи його хто катав? — закричав чоловік.
— То, хіба, не вашому двадцять шість?
— Господь з вами. Мені всього тридцять два. Я не старіший за вас, синьйоро. Ну й налякали. Дозвольте відрекомендуватись: Пильнюк Тихін Русланович, доцент технологічного інституту, стажист великого Феліче.
Ірина полегшено зітхнула — жаль, якби в такого гарного чоловіка та син розбився. Але ж виходить, що знайомство із справжнім батьком іще попереду?
— Іванова.
— Чув-чув. Олег Швидкий, мій друг і вчитель, розповідав, що ви графітові роги псам врощуєте… Давно хотів з вами познайомитись. — Тихін знічено схилив набік голову і мовив довірливим тоном: — Ви, будь ласка, не проговоріться батькові, що в мене є син. Я люблю малого, фінансами його підтримую, але з матір’ю в нас не співпадання в фазі. Ми не розписані. Вона, знаєте, хоче, щоб я їй служив на задніх лапках, а я люблю свободу, науку, мистецтво — коротко кажучи, розбіжності в поглядах.
— Не скажу. Але даремно ви приховуєте — зрадів би хірург Пильнюк, дізнавшись, що дідом став. Все одно вже не утаїтись, адже онук росте. А чим пізніше старий дізнається, тим дужче на вас розсердиться. Хвилиночку. — Іванова присунула телефон і швидко набрала номер. — Алло! Ну що, люба, спокійно? То й добре. Спасибі. Ніхто не заходив? Яких собак?! Ну гаразд. Нехай постережуть, тільки прив’яжи, щоб шланг не перекусили. Кісток обом дай. Що? На кухні попроси, виявляй ініціативу. Там на місці видніше. Не гуло? Я в хірургії, в кабінеті зава. Дзвони, коли що.
— То чию це руку ви поцупили, — обізвався Тихін, — і з ким мене переплутали?
— Хвилиночку ще, пробачте. Додому подзвоню. Алло! Задачі розв’язав? Слова вивчив? Ну тоді до татового приходу звари картоплю в кожушках. З дому не виходь. Ще довго, може, й ночуватиму на роботі. Скажи таткові… Ні, нічого не кажи, сама поясню. Бувай здоров, синочку.
Непереборна втома скувала тіло, важко було поворухнути рукою. Ірина зручніше вмостилась у кріслі і позіхнула — байдужість до навколишнього світу заморожувала тіло й душу. Не було сили підтримувати розмову з чемним чоловіком, відповідати на його запитання. Вона ще почула його слова: «Коли я навчався в Італії…» і поринула в блаженний сон.
Розповідаючи славний епізод своєї біографії, Тихін розквітав, немов будяк на попелищі, і, упиваючись словами, не помічав, що його не слухають.
— Коли я навчався в Італії, великий Феліче казав мені — спершу через перекладача, а як я вже їхню мову освоїв, то прямо так і говорив, що кожен фізик повинен вивчати і живу природу. І це мудрі слова. Бо дуже багато в світі незрозумілого. Чому, наприклад, люди, чиї імена занесені до енциклопедій, народжувалися в роки неспокійного сонця? І чи випадково, що усякі революції та соціальні струси теж відбуваються у роки сонячної активності: 1830, 1848, 1870, 1905, 1917, 1947… У нинішній, 1980-й, світило теж бурхає та вибухає, а разом з ним киплять Іран, Афганістан, Кампучія, Сальвадор. Чому? Чи не пов’язано це з особливо великими протуберанцями й плямами на сонці?
— Ви, славний, не так голосно. Дама спить, — перебив промову Тихона чоловік із специфічно почервонілим носом і потертим портфельчиком у руках. — Плями тут ні до чого.
— Е, не кажіть, — заперечив Тихін, дивуючись, як це він не почув, коли чоловік зайшов до кабінету. — Навіть генії активізуються в такі роки. От, приміром, спеціальну теорію відносності створено 1905 року, а 1916-го — загальну теорію відносності; 1926–1927 роки — це тріумф квантової механіки. І найбільше сонячних плям було саме в ці роки. Навіть сарана розмножувалася тоді катастрофічно. Надто вже багато фактів. Тут є над чим подумати. Генії активізуються, — повторився Тихін, багатозначно піднявши вгору перст. — От і ця дама, — нахилився він до вуха співрозмовника, — от і вона, — кивнув на Іванову, що сонно зіщулилася в кріслі, — вона теж геніальна. Руку оживила. Жаль, що хлопця врятувати не вдалося. Бач, заснула. Зморило, бідолашну.
— То оце вона? — аж задихнувся чоловік, кинувши на підлогу потертий портфельчик. — А мені казали, що професор оперував. Діла-а… Ану вийдіть, славний, і двері притримайте з того боку, я поговорю з дією мадам, і нехай мене потім судять. — Чоловік схлипнув і рвучко витер носа. — Я поговорю. Вір не вір, я їй волосся зараз шнурками до ніг прив’яжу, я не знаю, що їй зроблю. — Він безпомічно озирав кабінет, ніби шукаючи щось і не знаходячи. — Зараз у міліцію подзвоню, так і постовий сказав. — Чоловік став накручувати телефонний диск, але пальці його не слухалися.