В анкеті було двадцять запитань. Біля кожного надруковано сім відповідей. Треба ставити хрестик навпроти тієї, що видається найправильнішою, а ту, що бачиться зовсім помилковою, позначити нуликом.
«Як поліпшити наукову роботу студентів?» — читав Руслан Максимович. Далі йшли відповіді: 1. Зацікавити актуальністю теми. 2. Зарахувати на півставки. 3. Друкувати результати досліджень у співавторстві із студентами. 4. Заохочувати студентів до участі в конкурсах. 5. Посилати студентські доповіді на конференції. 6. Влаштовувати в гуртожитку наукові диспути. 7. Підвищити вимогливість наукового керівника.
«Чорт його зна, де тут нулик ставити. Усе корисне, скрізь би треба плюси виставити…» Але анкета вимагала лише одного хрестика. Руслан Максимович відсунув її спересердя на край столу. Потім знов узяв, подивився, чи немає на ній порядкового номера. Не було. Зім’яв і шпурнув у кошик для сміття. А раніше — боже борони! На кожну відповідав. Поки не з’ясувалося, що анкети без номерів розповсюджують аспіранти-соціологи, збираючи матеріал для своєї дисертації. Анкета ж із шести-семизначним номером — то із статистичного управління, на таку слід обов’язково відповідати, бо десь у пам’яті комп’ютера записано, кому вручено.
— Я, мабуть, краще піду, — шморгнув Мусій. — Нащо її будитиму?
— А я не сплю, — обізвалася Іванова. — Пробачте, що це у вашому кабінеті… Звалило з ніг — геть втомилася. А мені не дзвонили?
Мусій схопився, та одразу й сів, бо жінка сягала йому до плечей, а сидячи був якраз урівні з нею — легше говорити.
— Я батько того хлопця, чию руку ви вкрали, — сказав, щоб такими жорстокими словами викликати в собі злість проти оцієї відьми, для якої, видать, ні бога не існує, ні совісті людської. Але злість, яка зовсім недавно палила й шматувала Мусія, чомусь не озвалася.
— Ірина Олексіївна, — жінка простягнула свою маленьку долоньку до лопатистої п’ятірні Мусія і мовила тихо, але твердо: — Руки не віддам. Ми її оживили. Забрати її — означає вбити. Невже ви, батько, на це погодитесь?
«Оживили? Руку оживили? Господи, як їй не гріх знущатися з мене», — думав Мусій, відчуваючи, як червоні гадючки знову почали миготіти перед очима. Зірвався, зміряв кабінет уздовж і впоперек, зайшов Ірині за спину, приставив собі палець до скроні і крутнув ним сюди-туди, немов то був самоварний кран. Професор, помітивши той жест, втягнув голову в плечі, міцно стулив губи і вигнув дугами кошлаті брови, як ото кіт вигинає спину, уздрівши Жучку чи Полкана.
— Мені, коли прокидаюся, теж інколи таке приверзеться, — обережно почав Мусій. — Одного разу здалося, що вся підлога так усіяна павуками, що ніде ногою ступити. А коли жінка зайшла в кімнату, то вони, вір не вір, вишикувалися в колону по чотири і ф’ють у кватирку. Жодного не лишилося. У вас, професоре, десь чашка була…
— А була, була, — закивав Руслан Максимович, — та ось вона. Кран за ширмою.
Мусій схопив чашку, принюхався: та сама, з якої господар нещодавно частував його напоєм з п’ятьма зірочками. Кілька краплин каламутились ще на самому денці. Зайшовши за ширму, Мусій перехилив їх у рот. Ну й гидота! Ніякої згадки про дубову бочку — все вивітрилося. А за рогом хлопці чекають, та й на кладовище треба… А він замість того, щоб одлупцювати цю відьмочку, воду їй мусить подавати. І кругом саме начальство, так що й виматюкать нікого…
Чашка цокотіла об кран, погрожуючи випасти з рук. Проте Мусій мобілізував усю свою волю, наповнив посудину водою і підніс «відьмочці», розхлюпуючи краплини на підлогу.
Ірина взяла, подякувала, але пити не наважувалась. «Ну й руки… Коли він їх мив? — промайнула думка. — Ще й трясуться. Може, отрути якої сипонув зі злості? От нещастя. А пити треба, бо ще образиться». І вона осушила чашку, здригаючись, як, бувало в студентські роки від медичних застольних анекдотів.
— Ви не хвилюйтеся, Ірино Олексіївно, — ласкаво запропонував професор. — Я вам чайку зігрію, укольчик зроблю. Не треба нам ніякої руки, — натхненно говорив він, помітивши заохочувальні жести Мусія. — Ви любите кардіовален?