— Аби годину тому запропонували — не відмовилася б. А за руку спасибі. І вам, — обернулася вона до Мусія. «Знала б оце Марія, про що розмовляти доводиться мені з її «майже свекром»! І що тут поясниш? З погляду цього чоловіка ми чинимо жорстокість, і в очах закону ми — канібали. То хто ж нас виправдає? І чи є нам виправдання?» — Рука вашого сина, маю надію, ще послужить людям, а так би зникла безслідно. Пробачте, що кажу такі слова. Знаю, що горе ваше — невтішне. Бачити смерть дитини — більшої кари не існує на світі… Ну, а нам було не до дипломатії — за ніч рука ожила, ніколи було з вами домовлятися. До лабораторії не запрошую, для вас це зайве.
— Заспокойтеся, славна й хороша, — шморгнув Мусій. — Щось уже збрешу бабі. То я піду, бо хлопці розійдуться…
— До побачення, — заспішила й Ірина, відчувши, як спала з неї гора неминучої розмови з Віталиковим батьком, але з подесятереною силою пригнітила інша — відповідальність перед совістю за содіяне.
Мусій тим часом узяв свій потертий портфельчик, що був мовчазним свідком усіх сьогоднішніх розмов, намацав у кишені кругленький карбованець і, попрощавшись з професором, побіг на перехрестя двох вулиць, де чекали на нього дружки.
А Руслан Максимович втомлено масажував скроні. Ну й день! Пора б уже його і закінчити, але щось муляє, щось заважає іти додому. Знайомство з батьком трагічно загиблого хлопця, штраф, виступ на урочистих зборах — усе це вже розшифровано й склало емоційну кардіограму дня. Та на його видноколі громадиться ще якась тривога, відчуття чогось недовершеного, чогось важливого, але забутого. Перегорнув календар, зазирнув у записничок. Тривога не зникала. Ще й асистента немов вода змила. Раптом професорів погляд зупинився на пакеті з коларином. Ось воно! Ось що заважає завершити сьогоднішній трудовий: треба зайти в палату до Швидкого, показати залізо, вийняте з нього. Круплівське залізо. Мабуть, воно добряче з точки зору металургії. Диявольське поєднання слів і понять: «Чудовий засіб убивства!» Як мучив цей осколок Олега Івановича!.. Організм старий, зношений — ледь одволодали. І саме перед Днем Перемоги! От тобі й свята…
— Вам, Ярисю, дають молоко за роботу з шкідливими речовинами? — запитав Верхуша свою заступницю, щойно вона переступила поріг кабінету.
— Аякже.
— То нехай і мені приносять.
— А це ж за віщо? — насторожилася Ірина, прагнучи відгадати причину жарту, такого ж старого, як і сам Клим Гнатович.
— Ваші собаки в понеділок так налякали мене, що й досі руки тремтять. Хіба можна отаких злючих у лабораторії тримати? З ними експерименту не проведеш — у них же очі горять!
Ірині й смішно, і жаль старого.
— Так не для дослідів вони там, а щоб сторонні не заходили, — пояснює. — Марії набридло цікавих розганяти, от і згадала вона дійовий спосіб.
«Добре, ще хоч табличку про злу собаку не почепила на дверях, — думає Іванова. — А могла б. Просто їй зараз не до жартів».
Розмова про собак, хоч Верхуша і справді перелякався був, для нього просто зачіпка, — йому не терпиться довідатися про руку: адже він уже встиг похвалитися успіхами вченій раді. І йому щиро хочеться, щоб експеримент завершився вдало. Він заздрить Івановій, її молодості, її науковій сміливості, енергії, зрештою, це все, чого йому нині бракує, а дечого, може, й ніколи не було, хоч у такі болісні роздумування намагається не вдаватись, — і водночас він по-справжньому вболіває за її роботу, бо, всупереч ревнощам, побоюванням за корону і скіпетр, бачить у Ярисі своє творче продовження. Це його найбільший секрет, приховуваний навіть од самого себе.
— То як рука? Зажила культя? Пальпація потрібна?..
— Ще ні, але рана вже не пухне. І шкірочкою затягується.
— І як це вам, Ярисю, вдалося? Там же стільки судин… Ну, магістральні, зрозуміло, з’єднали з графітовими. А дрібні, що від тулуба попід шкірою йшли?
— Не питайте, Климе Гнатовичу, Коли лікарі вперше шматок тіла від литки одрізали і на обгорілу щоку наклали, теж, певне, одразу не могли пояснити, як він приріс… Не слід наперед загадувати. Може, завтра гангрена розпочнеться. Хоча не повинна б. У бокс накачали кисню. Та з прогнозами потерпимо.
— Ну, Ярисю, ви таки молодець. Тепер візьмемося за геронтологію. Що ми на сьогодні знаємо? Що крокодил і щука живуть до трьохсот років, а ящірка туатара — чотириста. Що Суворов у свої сімдесят Альпи з військом перейшов, а Мечников останні двадцять років не пив, не курив і спожив неймовірну кількість кисляку, однак помер на сімдесят першому році життя. А мені вже вісімдесят п’ять, і кисляк я визнаю лише на похмілля. Хіромантія, а не наука. Так що давайте спробуємо омолоджувати руку: введемо їй статеві гормони, подивимось, що з цього буде. А ні — то женшень спробуємо.