— Яке омолодження?! Руці ледь за двадцять років!
— А чому ж ви таку юну до ящика пришили?
— Яка трапилася. Своєї ви ж не віддасте… авжеж. Треба зв’язатися з травматичним центром — місто велике. Там щодня ампутують…
— Що відторгують від організму заради життя пацієнта, і нам не годиться. Потрібна жива, ціла, здорова тканина, щоб, пришита знову людині, вона служила, немов своя.
— Хе, таку й відрізати нема чого. Так що доведеться чекати, поки привезуть пацієнта з відбитою рукою. Нам подзвонять і віддадуть.
— Не віддадуть. Бо її доцільно пришити потерпілому. Хіба що людина буде геть розтерзана, й руки-ноги вціліють. Взагалі, коли пощастить побороти тканинну несумісність, то доцільно буде створити органотеку. Зараз органи заморожують. Проте можливий і такий варіант: у великому залі до апаратів забезпечення фізіологічних потреб приживлені руки, ноги, печінки.
— Голови…
— Не перебивайте. Руки, ноги, очі, шлунки…
— Голови…
— Климе Гнатовичу, давайте мріяти реально — тільки окремі органи.
— І я зможу замінити все, що захочу?
— Тільки життєво необхідні заміни.
— Жаль, — сором’язливо закліпав очима Верхуша. — А ще кажете — мрія. Нирки давно вже заморожують, щоб зберегти.
— А чому не спробувати й наш шлях? То нічого, що у нас інша мета: зростити живе з неживим, створити робота для медичних експериментів, щоб уникнути дослідів на людях, ну й так далі, самі знаєте.
— Авжеж, авжеж. То, може, витяжку женшеня введемо?
— Ой, прибережіть її для себе.
— Авжеж, авжеж… А я думав, що за геронтологію візьмемось.
— Давайте спершу пройдемо стежку, на яку ступили.
— Авжеж, авжеж.
Ірині важко далі вести мову, і не тому, що вони з шефом по-різному мислять — до цього призвичаїлася давно, просто вона страшенно втомлена — три доби вже не була вдома. Жінка вона, мати чи робот? І чи можна було якось інакше вести експеримент? А хіба він планований? Хіба знав Ньютон, з якої яблуні впаде йому плід на тім’я? Ні, треба-таки виспатись, і Марію якось відпустити, бо вона тут збожеволіє.
КРУТНЯВА
Знав би Олег Іванович, що доведеться під ніж Пильнюка-батька лягати, то, може б, не конфліктував із Пильнюком-сином, «спеціалістом з фізичних наук». Оці слова, що стали Тихоновим прізвиськом, красуються у його дипломі — певне, кадровик, котрий вигадав таке формулювання для графи «спеціальність», був оптимістом і дотепником, вельми закоханим у свій столичний вуз. Саме з того солідного учбового закладу прийшов Тихін в аспірантуру до Швидкого. Олег Іванович не задумувався, чому «спеціаліста» забракували в рідних стінах, бо давно хотів заманити вихованця з цього вузу, аби освіжити свої наукові пошуки, впустити струмінь сучасних фізичних поглядів та ідей. Приваблювало й те, що батьки побудували «спеціалістові» кооперативну квартиру, а це означало, що начальству технологічного інституту не доведеться вирішувати житлову проблему.
Була ще одна причина, чому вибір упав на Тихона. Про неї Швидкий не любить згадувати.
Тоді саме в нього відкрилася рана, і потрапив він на лікарняне ліжко. Окрема палата з телефоном, професорський огляд щотижня і цитрусові на десерт. Подумав: близький кінець, коли аж так порають. Але рана зарубцювалася — може, вроджена сила (серце ще було як дизель), а може, високі частоти вперемішку з низькими, кварц, масажі, електрофорез та інші дива. З професором Пильнюком вони стали друзями, поговорили якось і про сина…
Порушень моралі не було: просто — лотерея, збіг обставин. Лише на третьому році Пильнюкової аспірантури відчув Олег Іванович усю повноту лотерейного виграшу, але щось міняти було вже пізно. Мовчки ніс свій хрест, зрідка підбадьорюючи батька-медика та уникаючи лобових конфліктів з його сином-фізиком.
Безперечно, була й користь від цієї історії: Олег Іванович більше ніколи не брав аспірантів з чиєїсь рекомендації, а по-друге, рана зарубцювалася, як на парубкові. Пильнюк-батько фахівець неабиякий: що шиє — перешивати не доводиться. А на синові, виходить, природа відпочиває…
Вже багато разів Олег Іванович зарікався повчати дорослих людей. Та коли зіткнувся із Пильнюком-сином, порушив свою ж заповідь — і похолоднішали стосунки з батьком.