Прикро було Олегові Івановичу, бо таки по-справжньому поважав хірурга, але втішав себе тим, що принаймні тепер йому не випадає думати про операційний ніж — обставини! І таки не пішов би й цього разу до лікарів, та машина привезла непритомного. А все через отой мікроскоп…
Міністр Корінний слова дотримав — добився фондів для інституту, бо вузівська наука підупадала, потрібні були нові фінансові впорскування. Прозрінню міністра сприяла ще й комісія тямущих і скрупульозних пенсіонерів, які вивчали наукові звіти. Їм упало в око, що хоч яку проблему візьми, всюди попереду академічні інститути. От діди напряму й запитали Корінного: а де ж ваші вузи?
Й ось радісного й бентежного дня, який, однак, природа замаскувала мжичкою, на подвір’я технологічного інституту в’їхали дві автомашини і вивантажили на мокрий асфальт одинадцять грубезних ящиків. Коли перші бурхливі емоції схлинули, господарі захвилювалися: великі ящики — у двері не лізуть.
— Через вікна втягнемо, — енергійно пропонує, взявши руки в боки, Марія, неначе й справді збирається сама це робити.
Уся її постать випромінює буйну радість дитини, котра щойно одержала новорічний подарунок.
— Не пролізуть, окаянні. — Швидкий розгубився. — Доведеться з такелажниками умовлятись, а в них принцип простий — готівка, хоч по трояку з доцентів збирай. Ех, був би Василь, він би викрутився — це по його лінії. Так у відпустці: син жениться, сарай у тещі валиться — жаль і на день його відкликати.
— Я б ото вішала конструкторів, котрі нестандартне обладнання планують, — гарячкує Марія.
Швидкий постукав по одному ящику, обійшов другий.
— Ви не зважаєте на їхні проблеми, Марійко. Якби троянського коня зробили малогабаритним, то ніде вояків було б сховати…
— Але ж у ворота Трої кінь проліз! — бунтувала Марія, бо теж подумала про такелажників і пригадувала, чи є у неї з собою троячка. Штовхнула ящик — ні з місця. Ет, хай пиляють одвірки. — А знаєте, Олег Іванович, що я вас цілісінький день шукаю? А чого шукаю?
— Щось хочете випросити для своїх біологів.
— Не вгадали. Шукаю, щоб пожаліли.
— ??
— Зі мною знов така оказія трапилася, що соромно й говорити. Я місяців зо два вважала себе генієм!
— Х-и-и-и…
— Павою виступала. Такий духовний підйом пережила, серце калатало. Пам’ятаєте проблему: в атомному котлі з великим нейтронним потоком найкращі сталі пухнуть, розсипаються, шматками відвалюються, немов роз’їдені лишаєм, немов глина від старої хати?
— Ну-ну-ну? — Швидкий примірився сісти на один ящик — високо, на другий — незручно.
«Що інтересного оце ґавеня придумало?»
— Так от, — міркувала я. — У рідкому металі тріщини від нейтронів не виникатимуть.
— Ох ти ж, матінко… Так само і я думав, навіть підрахунки зробив, але помовчував, щоб Тарновський ідею не перехопив. Бо з його штатом і капіталами це на тиждень роботи. — Олег Іванович все-таки сів на твердий ящик, не забувши, однак, дмухнути на дошки: у нових штанях був. — Ну-ну?!
— Так от, коли Верхуша хвалив курячі яйця, мені осюди, — Марія поправила зачіску, — стрельнуло, що треба зробити реактор у вигляді курячого яйця, вкинути туди легкоплавкий метал, розігріти і розкрутити. У рідкому металі, там, де жовток у яйці, виникне порожнина. В ній і проводити термоядерну реакцію: броня з рідкого металу, — немов білок у яйці, — захищатиме тверду шкаралупу із сталі чи з ще там чогось. Енергетичний голод стане сюжетом давно віджилих казочок.
— Ох ти ж мати моя рідна! Я й зараз так думаю. І чому, по-вашому, не вийде такий реактор?
— Та вийде! Геніальна ідея! Мені соромно зізнаватися, але я теж мовчала, бо вже примітила, що ідея, яку заздалегідь обнародуєш, виявляється липовою… Це вже точно. Так от, коли Іванова мене вигнала, пішла я до бібліотеки, місяць не вилазила звідти, усі журнали перекопала і таки знайшла — 1974 року ідея обнародувана на симпозіумі з проблем термоядерної енергетики…
— Сказитися можна! — Швидкий зняв черевики і обережно ступнув на клумбу, немов на килим.
Вирвав зо дві стеблини осоту, пом’яв у пучках, понюхав, кинув. Повернувся, сів на ящик, потер ногу об ногу, струшуючи землю з шкарпеток.
— І написано там, Олег Іванович, що ідея надзвичайно оригінальна і перспективна. Якби я народилася раніше років на чотири, то не проґавила б! І тепер би другий макет установки вже робили…
— Я вже не раз втрапляв у таку ситуацію, — прокректав Швидкий, взуваючись. — І пояснюю це дуже просто: якщо є серйозна проблема, над якою працює багато людей і яка має два-три правильних рішення, то практично вона розв’язується одночасно в кількох різних місцях, різними, не зв’язаними одне з одним людьми — окремими творцями чи групами. Впевнений, що й колесо одночасно придумали кілька первісних винахідників. Історія про це мовчить, бо люди ще й книг тоді не писали, а перші дерев’яні колеса давно струхлявіли, — шеретує Олег Іванович від ніяковості давно всім відомі істини, а в душі кпинить із себе: «Думав, старий, ордена заробить, пекельне яєчко змайструвавши? І не соромно в такому віці честолюбні бажання плекати? Мішура то все, облуда… Вчений мусить сконцентруватися на головному, а всі оті милиці, що вимальовують ореол, живлять гонор, — усе треба викинути. Річка існує, поки тече. Вчений — поки творить. Нехай то буде масштабна теорія, історичний маховик чи мікровтулка до якоїсь запальнички. Доповнити, збагатити, вдосконалити світ — хіба не в цьому покликання людського розуму? Талановитих людей на світі не бракує, забаришся — дивись, і спізнився на торг». — Поспішайте, Маріє, бо й озирнутись не встигнете, як бородаті літа на вашому порозі з борговими розписками стануть!