За один день спеціалісти-такелажники розпиляли двері і внесли всі одинадцять ящиків. Розплатилися з ними, як водиться, почали розпаковувати. Олег Іванович бігав від одного ящика до другого, сердився, кричав, просив співробітників:
— Обережніше! Та полегше, це ж електроніка! Комбайн коштує три тисячі, а тут усі шістдесят упаковано! Вам диктатура потрібна, кому кажу!
Сам хапався за ломик і в азарті раптом так напружився, що відчув, як щось хруснуло йому всередині, — чи кістка стареча не витримала, чи диск із хребта вискочив, — заболіло так, що дихнути не міг. За якусь хвилину-дві морок розсіявся, одпустило.
Розпакували всі ящики, роздивилися, а там лежать сповиті, як немовлята, окремі блоки мікроскопа, невеличкі, стандартні — спокійнісінько могли пролізти у звичайні двері.
На входини ці нагодився ректор, ніби його спеціально запросили помилуватися технічним дивом. Глянув на розпиляні одвірки і так крекнув, що стеля ходором заходила. Однак жодним словом не прохопився — бачив, що Швидкий сидить посеред зали на якомусь звитку знищений, знівечений, згорблений…
Того ж дня про такелажні подвиги швидко дізнався і файн-механік Василь.
— Ну й гарячий Олег, як окріп. Куди було поспішати? Не могли мене викликати. Через тещу б розшукали — яв неї скоро сарай ремонтуватиму. А така історія вже на «Вібраторі» була. Чудило, і людей попоморочив, і собі нашкодив. Не одержить він тепер міністерської грамоти на іменини. Ну а ти, Маріє, куди дивилася? А всі ви? Теж мені вантажники знайшлися. На кожну голову — своя шапка. Я ж не беруся за вас студентам лекції читати… — довго ще журився і дорікав Василь.
Увечері Швидкому зателефонувала Клара — головна ректорова секретарка, і тоном, сповненим поваги, але не таким, щоб можна було заперечити, запросила на десяту ранку.
«Догану оформить по старій дружбі, — майнув в Олега Івановича здогад, — за зіпсутий інтер’єр, за порушення ансамблю чи ще якось там сформулює. А ще ж ремонт у копієчку влетить. Розламали ми швидко, сто карбованців — і нате вам ворота замість дверей. Аби здоров’я міцніше, кинув би завідування кафедрою і пішов би одвірки таким дурням, як я, переставляти».
Буркотіння це нікому не адресувалося, професор і сам розумів його намарність. Просто хотілося зігнати досаду, а достойного об’єкта не було, от і позаздрив шабашникам. Роздратування підсилювалося ще якимось незрозумілим болем, що наростав десь із глибини, наближався приглушеними хвилями, ніби віщуючи шторм. Починало морозити. Якби не Кларин дзвінок, залишився б удома, почитав би «Химию и жизнь» — прецікавий журнальчик!
— Радій! Валюту роздобув. Тепер замовляй, що хочеш, але капітально-унікальне. — Ректор зустрів Олега Івановича осяйною усмішкою.
«Здорово замахується, — муравками закопошилися думки. — Спершу радісну звістку, а потім обухом по голові. Так уже насобачився з трибуни виступати, що й мікробесіди будує за зразком річного звіту перед вченою радою». Але похмурості Швидкому вистачило лише на мить, бо слово «валюта» означало, що тепер і свою лабораторію він зможе укомплектувати незгірш за Тарновського.
Олег Іванович давно мріяв про унікальні прилади, особливо ж після того, як побував на курсах підвищення кваліфікації. І треба ж! До свого учня довелося йти по знання. Та про вражене самолюбство він забув одразу, щойно зайшов до лабораторії: найунікальнішу, найновішу апаратуру постягував Тарновський з усього Союзу та, либонь, і з усього світу, бо навіть спектрометр, випущений голландською фірмою у трьох екземплярах, моргав Швидкому окулярами з рідинних кристалів. «Мільйон золотом», — як про буденну річ сказав учень.