— Даю три дні на роздуми, — приємнішого голосу Олег Іванович у житті не чув. — За тобою півмільйона. Не складеш через три дні заявки — іншим передам. Але й не поспішай, щоб не вийшло, як з мікроскопом, — шпигонув найприємніший у світі голос.
І Швидкого потягло на здачу — бо й чом би мав залишатися в боргу:
— Думаєш, що англійський «Комебакс» улізе в запроектовані тобою двері? — невинно спитав він.
— Ет, нам це тепер не страшно: як не влізе — ти проконсультуєш, з якого боку легше одвірки виламувати. Досвід маєш — перший спеціаліст у цій справі.
Обоє скупо всміхнулися.
— Це біда наша, — зітхнув Стащук, куйовдячи свою колись буйну, а тепер упокорену сивиною чуприну, — що я без архітекторських знань змушений був факультетський корпус проектувати, а ти, плутаючи строп із стропилом, брався за такелажні роботи. Але нічого не вдієш: горезвісні труднощі зросту. Тут є серйозніші справи. Власне, заради них я тебе й покликав, про фунти-стерлінги міг би й по телефону сказати. А ось про це… — Стащук подав резкішного конверта з глянцевого цупкого паперу і з адресою, надрукованою елегантним шрифтом, — вирішив порадитись. Вчитайся, формального підходу тут замало…
Олег Іванович витяг із конверта лист. «Не на машинці друкований, — майнула думка, — урочистий, мов ювілейне вітання». Лист був звернений до академіка Стащука, але не про нього писаний.
«Весь учений світ Заходу, — почав читати Олег Іванович, — високо цінить основоположні праці відомого спеціаліста Тихона Пильнюка. Ми вітаємо Вас і у Вашій особі увесь інститут за фундаментальні дослідження, виконані доктором Т. Пильнюком, і просимо командирувати його до нашого закладу для читання лекцій. Усі видатки університет бере на себе». Далі йшли підписи ректора і трьох учених.
— Підробка це, Стьопо, — відповів Олег Іванович на запитальний погляд Стащука. — Наш Тиша і на гербовому папері золотом тиснений лист сфабрикувати може.
— Перевірено, — запевнив «Стьопа».
— Напевне, організував. Їхав хтось за кордон, умовив правдами і неправдами передати комусь із знайомих іноземців прохання. Він же не раз делегації по факультету водив, у ресторани супроводжував. То, може, якийсь «колега» під п’яну руку і пообіцяв виклик.
— Через посольство прийшов лист, це тобі не просто, — поморщився Стащук.
— Ет, піде дипломатична пошта на відкриті Всехсвятським кільця Юпітера, то й звідти Тихін рекомендацію вициганить. Ніби ти його не знаєш… — Олег Іванович згадав Пильнюків захист, коли на автореферат його дисертації надійшло сорок п’ять відгуків. Довелося з боєм їх переполовинювати. Дисертація відповідала вимогам ВАКу, проте не можна було назвати її геніальною, — а в кількох листах саме так її визначали. Бо Тихін, буваючи в різних містах, мов та п’явка, чіплявся до людей іменитих. І, як пізніше з’ясувалося, передавав їм низький уклін від професора Швидкого, який «принагідно просить вас дати відгук на автореферат». Віртуозно працював, шахрай! А з яким натхненням виступав на семінарах! Перед захистом Швидкий здуру сам двічі перевіряв текст його виступу, як зайця дресирував, бо червоніти не хотілося. А Тиша визубрив шпаргалетку, склав у пенал плакати і гайнув у гастрольне турне по інститутах. Красиво виступав, аж Швидкому дзвінки посипалися, вітали, що такого учня виховав… — Запевняю тебе, Стьопо, що оцей папірець цупкенький — ще одна красива фальсифікація Тихона, так що сміливо чіпляй на цвяшок.
— Тихона можна б, а папір — ні, — гмикнув ректор. — Зареєстрований і вимагає відповіді за моїм підписом і обов’язково на бланку. Пильнюк — фрукт з твого саду, то попрошу заготувати аргументовану відповідь, щоб нова комісія до нас не приїздила. Після Тихонової телеграми в народний контроль ти ж знаєш, скільки клопоту було. Перевіряли «сигнал», а по дорозі… Інститут великий, варто лише захотіти, покритикувати завжди знайдеться за що.
— А давай, Стьопо, відправимо нашого «генія» за кордон — нехай лекції читає, сорому поручителям наганяє. Більше не присилатимуть липових запрошень. — Швидкий аж долоні потер від задоволення, уявивши, як його зарубіжні колеги, відомі вчені, котрі взялися рекламувати Пильнюка, сядуть у калошу. Невдача з такелажними роботами наштовхувала Олега Івановича на думку підказати людям, що трапляється, коли пекар чоботи шиє.
Але «Стьопа» міркував інакше:
— Щоб зганьбив нашу науку? По ньому ж там судитимуть і про тебе, і про мене… Скільки в нього статей без співавторства?