— Та скоро десяток буде.
— Може, саме вони і є «фундаментальними і всеосяжними»? А ми його недооцінюємо. Навіть у Ньютона були суди стосовно пріоритету, і в плагіаті його звинувачували. Потрібна об’єктивність, Олег. А може, ти просто ревнуєш його, молодого учня, до вічно юної своєї нареченої — науки? Тому й вважаєш нікчемним усе те, що він робить. Тобі антипатичні його людські якості. Але ж історія знає чимало випадків, коли люди незлагідної вдачі, важкого характеру робили основоположні відкриття. Згадай Пастера, знаменитого, уславленого ІІастера, який брутально лаявся і мало не бився навкулачки з вісімдесятилітнім Гереном, — і все це робилося прилюдно, на науковому зібранні, аби довести правоту. Причому наступного дня Па стер відмовлявся іти на дуель, отже, розумів, що наука не строчиться кулями. Може, і ти Олег, у своїй запальності…
— Може! Може! — крикнув Швидкий у мікрофон, що стояв на ректорському столі ще з часів великих географічних відкриттів, стояв як пересторога любителям легко давати обіцянки, а потім їх не виконувати. — Якби такий пройдисвіт, — старий затулив мікрофон долонею, — та не був ледачим і потрапив у поживне середовище… Коротко кажучи, — поки я живий, цьому негідникові ходу не буде!
— Ясненько. Бери лист і щоб через три доби отут лежав проект відповіді.
— А догана за пошкодження архітектурного ансамблю? — запитав Швидкий, вимовивши останнє слово з французьким прононсом.
Ректор у відповідь лише махнув рукою, що мало означати: «розплутуйте самі» або «дайте мені спокій».
Не встиг Швидкий дійти до порога, як двері кабінету відчинилися, і Клара, елегантна і строга, запитала Стащука:
— По скільки закликати? Там уже дванадцять чекає! — Докірливо глянула на відвідувача, який просидів з ректором майже півгодини.
Вийшовши під ясне небо, Олег Іванович пригадав ще один епізод, пов’язаний з Тихоном. Взагалі треба було б, як тепер кажуть, «відключитися», але збуджений мозок підкидав поживу і штовхав на продовження бесіди із Стащуком. Швидкий не бачив ні тоненьких берізок, сполоханих останніми приморозками, ні зухвалої зеленавості висіяної трави, ні беззахисної оголеності стрижених кущів. Урбанізація не тільки віддалила людину від природи, а й надміром інформації та збудників позбавила її можливості милуватися навіть крихітками псевдонатури.
Ідучи від ректорату до своєї лабораторії, Олег Іванович пригадав розмову з Макфіліпсом — енергійним англійцем, який приїздив в інститут, щоб «вшанувати талант професора і поговорити про майбутнє наукове співробітництво». Ну, про талант бреше, одразу резюмував Швидкий, казав би напряму — плани, мовляв, цікавлять… Бо, як не є, задніх не пасем. Трапляються такі роботи, що й Тарновського у штурмівщину кидають.
Гість — відомий вчений, автор цікавих статей у журналі «Фізікл ревю» — був пригнічений лихом, що впало на його родину: батько щойно переніс інфаркт міокарда з п’ятигодинною операцією. Чи довго протягне старий? Та й користі тепер з нього, як із статуетки пісень. А перебування в лікарні вже обійшлося родині в сто тисяч доларів. Олег Іванович подумав навіть, що недочув чи не так переклав гостя — жорстокі слова й астрономічна цифра! Але зараз йому пригадалася інша деталь тої розмови. Побідкавшись, поскаржившись на ціни, Макфіліпс ніби між іншим зауважив: «Вам можна позаздрити. Безплатне навчання дає можливість вибирати найздібніших учнів, таких, наприклад, як містер Пильнюк».
«А може, й справді, — підштовхувана сумнівами, заворушилася думка, — може, й утнув щось наш Тиша нишком та й відправив у «Фізікл статус соліді»? Вразив увесь науковий Захід, і хвилі потрясіння оце до нас докотилися? Тихонові вже за тридцять, — намагався розважливо міркувати Олег Іванович. — А Гаудсміт з Улугбеком відкрили спін електрона, маючи лише по двадцять три роки. Їхній учитель, знаменитий Еренфест, вважав хлопців лобуряками, карою божою, що невідомо за які гріхи впала йому на голову. Тому й не погодився бути співатором їхньої геніальної роботи про спін. І в принципі Тихін не дурень. Можливо, після фіаско, підштовхуваний злістю, вирішив реабілітуватися, попрацював натужно, натрапив на золоту жилу…»
Обминаючи сонячні плями на землі, плентався Олег Іванович до своєї лабораторії. Зайшовши в корпус, побачив на дошці оголошень з чавунними літерами «Кафедра фізики» яскраво розмальований ватман: «Наш колектив вітає тов. Пильнюка з міжнародним визнанням його наукових досягнень і бажає успішно провести лекційне турне!»