Прочитавши, злодійкувато озирнувся, чи немає кого поблизу, а руки вже самі тяглися до розцяцькованого аркуша. Та зарипіли в пам’яті, немов гальма, слова: «Може, ти, Олег, ревнуєш молодого учня до вічно юної своєї нареченої — науки?» І руки опустилися, лише губи сердито пробубніли: «…колектив одностайно…»
Хоч як злись, хоч що кажи, а доведеться йти до сусідів, шукати Тихона, розпитувати, чим він там світ здивував.
Перші двері Швидкий потяг легенько, ввічливо. Зачинені. Всі наступні шарпав — вони навіть не рипіли. У п’яті стукнув спересердя черевиком — звідти вискочив зляканий Безверхий, той самий, якого Олег Іванович колись необачно відпустив на конкуруючу кафедру, де й Тихін не так давно знайшов тимчасовий притулок після ганебного скандалу з викраданням зразків та привласненням чужих статей. Тепер протоколи на мільйонні економічні ефекти Безверхий приносить не в лабораторію Швидкого, де вчився, де щодня до півночі паяв установки з файн-механіком Василем, а своєму новому завідувачеві. Не розгледів Олег Іванович, не оцінив, не пішов до ректорату випросити для Безверхого додаткову ставку, от і опинився той на сусідній кафедрі, і не троянським конем, а стовпом… Сумніви, мов гайвороння на сніг, ти його кишнеш, а воно все «кар» та «кар».
— Пробачте, — знітився Олег Іванович, — думав, що й тут нікого нема. Ви не знаєте, де Пильнюк?
— Напевне, у фонетичному кабінеті — італійську вдосконалює й англійську вчить: його за кордон посилають.
— Та знаю. Запрошують.
— Вітаю — вашої школи представник, — простодушно мовив Безверхий, не помічаючи, як посіріло обличчя Швидкого, як він, ніби сам собі наступаючи на горло, запитав:
— А суть його роботи вам відома?
— Він пірнув у нове русло, в тих водах ще немає наших плавців. Та й не доскіпувався я, — пояснював Безверхий. — Не такі ми з ним друзі і непросто збагнути його відкриття: він усе в багатоярусні формули одягнув, без обчислювальної машини там не обійтися. Справжня таємниця.
Олег Іванович щиро хотів би повірити в Тихонове переродження, але дотеперішнє його уявлення про цю людину навертало на сумніви. Як керівник, він прагнув об’єктивності, як учений, мав би радіти успіхові молодшого колеги, — а от же не вірив і не радів. І хто може змусити змінити думку про якусь особу? Нова її посада? Циркуляр? «Та хай вознесеться мій Тиша хоч на сьоме небо, — думав Олег Іванович, — а я таки знаю, що під кожною злотинкою в нього підлотника. А може, в такій зневірі і є моя заскорузлість? Зужитість гуманістичних поривань, немов авітаміноз?»
— Добра мені таємниця! Там, — рука Швидкого показала на стелю, — знають та хвалять, а тут, — рука описала коло, — і вода не сколихнеться. За що ж він у вас зарплату одержує?
— За міжнародне визнання! — не розгубився Безверхий.
— А домашнє визнання що — пережитком стало? От народ! Не дадуть-таки спокійно віку дожити. — Олег Іванович пригадав, як уже пробував перевірити Тихонові експерименти, довелося тоді протигаз надівати. — Ану вас усіх до дідька, — махнув він рукою, мов надщербленою шаблею. В грудях знову щось кольнуло. В очах потемніло. Безверхий викликав «медичну допомогу».
До лікарні Олега Івановича супроводжувала Марія. Побачивши, що машина в’їжджає у двір тієї самої клініки, де колись уже лежав учитель, і знаючи її господарів, бо кілька разів провідувала тоді Швидкого, Марія запанікувала:
— А не можна до іншої лікарні? У хворого, знаєте, біологічна несумісність із цим закладом.
— Що за ґвалт? — незворушно відповіла лікарка. — Сьогодні чергує саме ця лікарня. Та й радіти треба, що ваш хворий до хірурга Пильнюка на стіл ляже. Вам просто пощастило…
Звідки їй було знати, що у Пильнюка є син фізик, якого оцей знепритомнілий хворий невдало вчив розуму, накликавши на себе гнів батька. Воістину — не плюй у колодязь!
Машина тим часом зупинилася. Ноші з блідим, наче мрець, хворим зникли за дверима.
Марія кинулася до телефонної будки. Вона не розмірковувала, де шукати постійного залицяльника-невдаху, — одразу набрала домашній номер Тихона.
— Добридень. Це я. Вітаю з виходом на міжнародну орбіту.
— О, Марія? По телефону я ще не чув твого голосу… Не все ж мені дідуганам пилюку на приладах витирати, — весело відгукнулася трубка.
— Вітаю, — повторила Марія. — Ніхто й не сумнівався у ваших здібностях. Просто не щастило вам. Та ще й робота у деканаті з такими неслухняними, як я, сили мотала…
На якусь мить запала мовчанка — певно, абонент зважував, вірити чи не вірити вухам своїм. Нарешті почулося:
— Знаєш, ти оце перша мені отаке кажеш. Наші взагалі мене ігнорують, думають, що я не помічаю. Може, зустрінемося? По келиху «Игристого» з морозивом…