— Горе у мене, хлопці. Син розбився, — Мусій шморгнув носом, плюнув у кущі.
Повідомлення було таке несподіване, що зависли не донесені до ротів склянки-баночки, і піна з них спадала, мов березневий сніг з розігрітих дахів.
— Та ще ж убився, братці, як нещасливо — шкарбуна пожалів, що через дорогу плуганив. Може, той дід сам собі смерті шукав, а накликав на мого сина. — Червоний Мусіїв ніс ще дужче почервонів, зволожений гіркими батьківськими сльозами. Останнім часом свідомість Мусія була наче обложене хмарами небо, і що більше густішала облога, то різкіше й болючіше спалахувало в прозірках чисте небо його зболеної, неприкаяної душі.
— То пом’янемо. — «Винахідник» тицьнув Мусієві кінець шланга і вкинув у щілину автомата аж дві п’ятнадцятикопієчні монети, так що Мусій ледь устигав ковтати пінясту прохолодну рідину.
— А ще ж, братці, біда не ходить одна. — Мусій втер губи, відчуваючи легке заспокійливе погойдування. Помацав у кишені монети. — Одрізали вчені моєму Віталикові руку для дослідів. Так що ховаю сина, а як замучать руку — ще один похорон буде.
Хоч і це повідомлення було не просто несподіване, а приголомшливе, остовпіння слухачів воно не викликало. Тільки ті, в чиїх хмарах ще зблискували прозірки, відчули раптом, що звичайне ковтання пива набуло щойно якогось глибшого значення, стало ніби виправданим. Велике горе, непереборна стихія, слабість штовхають людину до гуртування.
— Прийми моє співчуття, — подав Мусієві баночку незнайомий. — Як же ти допустив? Мало тобі було однієї халепи? Я он читав, як одному голову одрізали заради експерименту, і вона жила.
Крім монет, Мусієві пальці намацали якийсь папірець. Витягнув.
— О! — аж ніби зраділо вигукнув він. — Телефончик тієї відьми, що синову руку мучить. Теж казала, що оживила. Та я не встиг запитати навіщо, бо в неї, видать, не всі дома.
— А може, братці, подзвонимо та запитаємо? — запропонував хтось рішуче.
— Так вона тобі й скаже, — обізвався «раціоналізатор» із шлангом. — Ти краще не будь дурнем, — напоумлював він Мусія. — Руку відрізала — нехай платить. І другий похорон — за її рахунок. Сотні три з неї запросто викачаєш.
— Які три? Які три! — занепокоївся колега з баночкою. — Ти кажеш, що руку оживила. Оживила? А чому всього сина не оживила? Га? Навмисне? Виходить, вбивця вона. Ти її судом налякай — останню сорочку продасть, а заплатить, скільки захочеш.
— Та відчепіться ви од нього…
Нові люди підходили до автоматів. Дізнавшись про Мусієве горе, співчували, за упокій пили. Дехто невдовзі прямував до третьої пелюстки квітки, утвореної перехрестям вулиць, — тут починався бір. Уздовж нього на десятиметровій смузі йшла хлоп’яча війна: рилися окопи, бліндажі, встановлювалися сигнальні вежі. За цим дитячим фронтом був неспокійний тил — там відпочивали прихильники й служителі шумерської богині плодючості.
Мусій Віл прокинувся у цьому тилу, коли вже почало припікати навіть скрізь соснову крону. Спалося тут, на сухих голках і старому мохові, розчудесно, бо ніч випала тепла, безвітряна. А якби й узялася вона дощем оплакувати Мусієвого сина, батько і цього б не завважив, бо співчуття друзів і їхня щедрість вклали його вчора намертво.
Можна було б ще порозкошувати, та гомін, що долинав крізь сосновий молодняк, нагадував про цивілізацію, про обов’язок людини перед життям.
Минулого літа Мусієві теж давали на заводі безплатну путівку до спеціального медичного закладу. Пройшовши лікування, повернувся на пожежну службу. Та з відчаєм почав помічати, що все гірше розпізнав букет вин. Вже, наприклад, не відчуває терпкості болгарського червоного чи аромату самтредівського. Вже коли не хильне склянки будь-якого, гудуть скроні, горять суглоби. От і зараз тіло немов нашпиговане товченим склом, вимагає промивки. А в кишенях лише ключі дзвенять. І похорон сина завтра… Хоча… Яке завтра? Його ж, мабуть, давно поховали… Без батька. Мусій раптом затіпався усім тілом — велетенська хвиля жалю, розпачу від непоправного горя затопила його. «Господи, що це я! Треба ж додому!» І він з усіх сил, які ще лишалися в ньому, кинувся бігти — їхати — бігти.
Біля свого дворища побачив на стежці зім’яті, притоптані квіти. «Як же це так? Без батька… Хіба ж це по-християнськи? Та ще й до обіду…»
— Ви щось питали? — зупинився біля Мусія незнайомий.
— Ні… тобто так… Котра година?
— Чотирнадцята.
«Коли ж його повезли? Господи, як гудуть м’язи, і в очах ніби червоні змійки виплітають мережку. А в усьому теща винна. Хіба не вона підмовляла Галю, найкращу, найрозумнішу жінку на весь куток, на розлучення. І що за жінки пішли? Самі народжують, самі ховають. Матріархат усе святе розчавлює. Якби не Віталик, то вони мене давно з’їли б. Разом із сином оборону тримали. А тепер? А тепер…»