Згадка повернула компас роздумів, з’явилося навіть виправдання: він тому не встиг на похорон, що розшукував синову руку. Кому в світі випадали такі тортури? Знову стало жалко себе, жалко сина, знову спалахнув гнів проти вчених і розумних, які не мають нічого святого. І та Чіліта придуркувата — чорнилом би її! А здорово один учора підказав: руку оживила, а тіло й не подумала? Судова справа!.. Ні, славна й хороша, Мусій грошей у тебе не вимагатиме! Він зараз подзвонить і строго запитає, чому не оживляла сина і кому твоя наука потрібна, якщо від неї саме тільки зло? Професора Пильнюка теж треба запитати построгіше, він заодно з нею, дарма що безневинного зображав.
У двір заходити не хотілося — уявив, як накинеться на нього теща із сльозами й прокльонами, як мовчатиме Галя — найкраща, найрозумніша жінка на весь куток, — тільки в сьогоднішній Мусієвій дружині годі й признати ту давню Галю. І хоч як хотілося їсти, хоч як видзвонювало йому в скронях, він не зайшов у двір, а знову почалапав на знайоме перехрестя, де в одній з пелюсток рукотворної квітки бовваніли телефони-автомати, в другій височіла бібліотека для юнацтва, в третій збиралися прихильники шумерської богині плодючості, а в четвертій, що впиралася у зелений бір з норами-окопами на передньому краї, кипіла хлоп’яча гра у війну.
Тоскно глянувши на пивні автомати, Мусій попрямував до телефонних будок, з досвіду знав — серед такої сили автоматів знайдеться принаймні один, що послуговує без монет, і щонайменше два, які, ковтаючи монети, так ні разу й не бікнуть.
Та Мусієві не пощастило. Біля будок саме порядкував технік, витрушуючи заробіток у міцний брезентовий мішечок. Певно, об’їхав уже весь масив, бо мішечок-пузань мало не лопався від копійок.
«Червонців з п’ять дрібними настриг, — прицінився Мусій. — Може, попросити хоч карбованець? Не дасть. Тихцем узяти?» Але Мусій ще ніколи не крав!
Та й брати вже було пізно — технік міцно зв’язав пузаня і, звично почепивши його на руль велосипеда, взявся вставляти мікрофонні капсулі — йому й на думку не спадало, що хтось може зазіхати на ці копійки.
Не думав і Мусій, що може зняти з руля той мішечок. Його руки самі — без плану й команди — схопили пузаня, а ноги блискуче довершили операцію.
Опинившись у гущавині лісу, захеканий Мусій упав на соснові голки. А відсапавшись трохи, почув ніби сказане власним голосом: «А судилася ж мені Галя — найкраща, наймудріша дівчина на весь куток». І крізь рожеве плетиво змійок, що снувалися йому перед очима, дивився Мусій на подзьобані осколками стовбури старих сосон і подумки запевняв їх: «Не вкрав я. Позичив. Обов’язково поверну, як зароблю».
Технік, закінчивши ремонт, склав інструмент, прив’язав чемоданчик до багажника і, не завваживши пропажі, поїхав до чергового «телефонного куща».
Мусій же тим часом вибрався з лісу, проїхав двома трамваями, купив за чотири копійки шкільну булочку — вона була така запашна й смачна, що він купив їх ще півдесятка, запив чистою газованою водою. Уздовж трамвайної лінії було вирито кілька ям для пересадки дерев. Мусій став над однією, і йому здалося, що він знову на своїй старій роботі, що зараз візьме лопату й почне рихтувати могилу…
Чому він досі не пішов на кладовище? Чому? Мусієві моторошно думати про це, він підсвідомо відтягував мить, коли буде змушений стати перед горбком свіжонасипаної землі. Його відчуття не оформлялися в якусь конкретну думку, він просто кружляв по місту, немов гнаний холодним вітром осінній листок.
Після кількагодинних походеньок знов опинився на перехресті — лише тут йому вільно дихалось, тут він був рівним з усіма, тут з ним сперечалися, цінували його поради… Тут не грюкали каструлями, не примушували хлів чистити, складати протоколи на вогнегасники, не вмовляли почати життя спочатку. Навіть фізично він почувався тут значно краще, і не тому, що ковтав свою дозу ліків-отрути. Бо коли, бувало, Галя брала його на чиїсь іменини, де виблискували пляшки з медалями й різними відзнаками за якість, він, позираючи на своїх «благополучних» знайомих, напивався до непритомності, та все ж не відчував полегшення. А тут, на перехресті вулиць, був щасливим іноді від одного кухля, що бадьорив його і робив рівним серед рівних. От якби організувати таку лікарню при заводі, де не було б праведних майстрів і пропащих алкоголіків, де не нагадували б про моральне дно і не обіцяли воскресіння… Може, і допомагало б тоді лікування. Кажуть, наркологи вже експериментують щось подібне…