А поки що Мусій, обачливо закопавши під сосною мішечок з мідяками, підійшов до своїх хлопців, котрі вихваляли пиво нового заводу, збудованого чеськими спеціалістами: це ще не «Праздрой», проте подає надії…
Ще дві ночі дерева притрушували шишками сплячого Мусія, і ясний день середи прокотив сонце від першої до третьої пелюстки, утвореної схрещенням вулиць.
Настав четвер, день, коли вже неодмінно слід було з’явитися на роботу і, зважаючи на трагічні сімейні обставини, одержати відпущення усіх гріхів, а то, може, й гроші від місцевкому. Мусій обтрусив соснові голочки з одежі, розрівняв холоші, пригладив чуба і підтюпцем побіг до зупинки метро. Побачивши себе в дзеркалі, що висіло на платформі, подумав, що слід би відростити бороду. «Ото здивувалася б Галя, якби я став схожий на Фіделя. Чи, може, спочатку на Ясіра… А у Віталика вже вуса не ростимуть. І на мотоциклі він не газуватиме. І найкраща, найрозумніша наша мама Галя не смажитиме вже йому гречаних млинців…»
У вагоні Мусій втиснувся в куток, відвернувся обличчям до стіни, пильно вдивляючись у візерунок на пластмасі, який розпливався, перетворюючись на карту-схему Мусієвого життя. Ось тут він народився. Тут зустрівся з Галею. А тут вони вперше почули голос свого синочка. Це курси з прикладного мистецтва, де Мусієві пророкували велике майбутнє. А ось перші власноруч виготовлені пам’ятники й надгробки, перша слава і перші пляшки, ще закорковані кукурудзяними качанами.
Скільки клопоту зазнають місцевкомівці у таких трагічних випадках, як з Віталієм Волом, говорити не доводиться. А тут ще й батько зник, і всім ясно, що запив він — цього разу з горя. Розшукати Мусія Вола доручили Гетьманчукові, і взагалі начальство порадило Олексі взяти над хворим і нещасним чоловіком шефство, принаймні у межах служби.
Тільки багаторічне тренування волі допомогло Гетьманчукові з гідністю вислухати цю керівну пораду, а на душі стало муторно від образи й приниження. Виходить, він на затичку! Возькайся з алкоголіком! Що з того, що Мусій Миколайович — батько колишнього однокурсника. Той однокурсник теж був хорошою цяцею. Недарма так скінчив. І балачки про його благородство, про те, що ціною власного жигтя врятував там якогось пенсіонера, — казка, в яку хай вірять тонкосльозі дамочки, а не Олекса. Він-бо знав покійника краще, ніж рідна мати. А банки на Віталиковій спині довго були в Олексиній уяві апофеозом власної педагогічної діяльності.
Ні, це просто фатум якийсь — бути за няньку Волам! Трагедія — це ясно. Горе — зрозуміло. Але при чому тут Гетьманчук? А хіба до цієї трагедії Мусій Миколайович був чогось вартий? Даремно панькаємося з такими елементами, заводив себе Олекса, йдучи після повторної ревізії робочого місця зниклого Мусія. Треба виходити з інтересів суспільства: якщо… Докінчити думку не встиг, бо назустріч, простягаючи якийсь папірець, дріботів Мусій Миколайович — зім’ятий, нещасний і, здається, тверезий.
— Мені, славний-хороший, сказали заяву до місцевкому написати, — безбарвним голосом прошамотів він. — Візьміть.
Годилося б висловити співчуття батькові, щось сказати втішливе чи щось запитати, але в Олексиній душі за ці дні назбиралося стільки вітрів образи, роздмухуваних приниженою, як на його думку, гідністю, що стримати бурю, котра клекотіла й виривалась назовні, було понад людські сили. І все через оцього алкоголіка!
Жестом запросив до кабінету, мовчки сів за полірований (недавно придбали меблі) стіл, мовчки прочитав заяву.
— Ми вас двічі посилали лікуватися. — Кулак, у який Олекса затиснув усі свої нерви, сам піднявся в повітрі і — гух! по поліровці.
Мусій не заперечує, сказати нічого — немає карти в масть.
— А ви навіть вогнегасники не перезарядили літньою сумішшю! Ось!
— Так станція ж була на ремонті, а потім великі черги, — відбився козирною шісткою Мусій, зовсім не готовий до такої розмови.
— Люди ще з зими думають. Та вам хіба до цього? Ну, зараз, ясно, зараз у вас горе. Одне слово, так, — кидає Гетьманчук козирного туза, — допомогу, звісно, дамо — порядок такий. І відправимо востаннє на рихтовку. Ось. Може, ампулу вшиють — медицині видніше, як з вами бути.
Якби Мусій знав, що саме оцей червонощокий опікун із голубими очима христопродавця колись так розцяцькував «масажами» спину його сина, що той ні лягти, ні сісти не міг, — якби Мусій знав, то, може б, ображений тодішнім учинком Гетьманчука і сьогоднішнім його тоном, кинувся б на кривдника з кулаками. Який з алкоголіка спит?! Та, відчуваючи, як вогненні змійки раптом замиготіли йому перед очима і тоскний біль сколихнув усе його тіло, Мусій тільки різкіше, аніж годилося б, схопився із стільця й метнувся до дверей.