— Якщо дозволите, то я…
— Тільки ви простіше їм, Ярисю, без вільних радикалів і ароматичних сполук — це ж фізики.
— Хлоп’ята, голубчики, виручайте, — благально мовила Іванова. — Самі бачите, що у нас заварилося. Без вас ніяк не обійтися, бо паузи в роботі насоса чи іншого вузла, який, приміром, відповідає за насичення крові киснем, не повинні тривати більше тридцяти-сорока хвилин. Значить, ремонт негайний і кваліфікований. А в кількох місцях потрібна ще надійніша автоматика, може, щось примудруєте…
— І як довго ми тут чергуватимемо? — запитав Гетьманчук.
Ірина стенула плечима, поглянула на Марію.
— Поки рука житиме…
— А можна, я двічі кров здам, але не чергуватиму? — запропонував Олекса.
— Чому?
— А він директор, — кинула Марія.
Те, що ця інформація прозвучала, до того ж з чужих вуст, було добре, але відверто іронічний тон образив Гетьманчука.
— А до чого тут коментарі? Я серйозно запитую, а дехто з хіхоньками. Ось.
— Кров нам привозять. Оновлюємо щодня, — Ірина з інтересом придивлялася до несподіваних помічників, людей їй давно знайомих з Маріїних розповідей. — Потрібна допомога в роботі з апаратурою. Вона не стандартна, майстра не викличеш. А під час експерименту треба, буває, щось перемонтувати швидко й на совість. І не завжди можна спланувати переробки, бо вдень усе гаразд, а вночі, дивись, шланг лопнув чи тиск почав падати…
— Та що ви йому пояснюєте? — обізвався Яремака. — У фізиків теж подібні ситуації бувають.
— І не забувайте, юні колеги, — скинувся Верхуша, — що ми рекламуємо ваші композити. Складемо акт. І вам, і нам добре, і медицині користь — стоматолог увіткне вам графітового зуба, молоточком постукає, і він вросте, наче свій. — Верхуша засміявся, блиснувши білими протезами. — В Дагестанському медінституті вже пересаджують зубні зачатки. Але де набратися трансллантантів? Га? А тут хоч і чорненький, зате безболісно і скільки завгодно. Мудро, мудро…
— У декого й так чорно в роті, — супився Олекса, спідлоба поглядаючи на Марію.
На тому й скінчили вступні дебати.
БУНТ
Залишатися в лабораторії на вихідний охочих не було. Тому довелося чергувати ініціаторам цього важкого, довгого і суперечливого експерименту. Техніка працювала справно, бо в суботу хлопці провели ревізію всіх гайок, замінили кілька блоків, відшукали вакуум. У пекельній машині, якої не могла б придумати навіть баба-яга, бо не мала університетської освіти, монотонно працювала рука, розтягуючи пружинку динамометра. І ця демонстрація сили була єдиним каналом зв’язку з світом. Як тільки сила м’яза зменшувалась, негайно оглядали штучне серце, регулюючи режим його роботи. Коли ж там не знаходили причин для занепокоєння, перевіряли штучну нирку. Процесор, хоч і вельми інформований та патентований, був надійним помічником лише в безхмарні дні, коли ж виникали ускладнення, доводилось покладатися на власні знання та ще інтуїцію, а то й просто ризикувати. Як от сьогодні. Вирішили дати перепочинок своєму об’єкту — на всю ніч відключили руку від пружини. Це означало, що позбавили її можливості інформувати про свій стан. І якби в цю мить перегорів якийсь діод чи пробився конденсатор або мікроб проник крізь нещільності лімфатичної системи, то дослідники не знали б, де й шукати причини невдачі.
Люди, володіючи різними органами чуття, так звикли до цих каналів інформації, що інколи не усвідомлюють, що саме їм вони завдячують своєю витривалістю, своєю живучістю. Коли в нас болить голова, гуде у вухах чи темніє в очах, ми клянемо біль, не думаючи, що це — сигнал тривоги, який піднімає на сполох захисні елементи організму.
В одній легенді розповідається, як жадібний та хитрий володар, замучивши людей поборами, вирішив розіслати в усі кінці слуг, щоб довідатись про настрої своїх підданих. «Лають», — в один голос казали ті. Зрадів повелитель і збільшив податки. «Плачуть і кленуть», — повідомили вдруге. Володар ще збільшив побори. «Ніхто не ремствує, посміюються та стиха перешіптуються», — доповідали гінці втретє. Володар занепокоївся: «Негайно зменшіть данину», — розпорядився він, рятуючи свою державу від загибелі. Вирішальне значення тут мала багатоканальна сигнальна система.
А Віталикова рука має лиш один канал зв’язку із зовнішнім світом — силу, яку вона демонструє, розтягуючи пружинку. «А чи відчуває вона біль, — думала Ірина, пораючись біля боксу. — Чи прореагує на опік? Чи може на ній нарости нова шкіра? Чи багатша, розмаїтіша вона в своїх реакціях за дощового черв’яка? Чи змінюється сила її м’язів?» Так багато запитань і так мало часу й сил, щоб усе дослідити, все збагнути, на все відповісти. Ще й сумніви весь час точать Ірині душу, бо не може вона забути зустрічі з Віталиковим батьком. Та ось і він, злий і напівтверезий, наближається до університету.