Сьогодні теща рішуче й безкомпромісно скомандувала: «Геть!», а найвродливіша, найрозумніша з усіх жінок на кутку Галя не закричала. Лише скорботно, немов паранджею, прикрилася білим волоссям. І коли вона встигла отак посивіти?
Мусій, підкоряючись тещі, мовчки пішов з дому — він не тримав на неї зла, взагалі він рідко їй перечив. А вона, певне, мала в душі якесь співчуття до свого невдатного зятя, бо от же, вигнавши з хати, все ж кинула йому вслід плаща. Метляючи тим плащем, наче злою долею, чимчикує Мусій до Чіліти, котра, якщо правду каже, зберегла часточку його сина. Нащо, питається, було рятувати руку? Істинно жіночий розум. Хіба не ясно, що слід було боронити від смерті хлопця, нехай і безрукого. Підключили б йому штучне серце чи що там ще — розбалакувати мудрі, а як до діла… Але й ми стрижені, славна-хороша. За те, що Віталика не оживляла, дадуть тобі років з десять строку, а за те, що без дозволу руку його мучила, іще з п’ять добавлять. П’ятнадцять років тюрми! — втішався Мусій карою, яку має ж хтось нести, коли сина його не врятувала.
Не знав тільки він, що його вигадана кара була значно легшою від реальних, тих, що їх зазнавали в усі віки жерці науки. Леонардо да Вінчі мало життям не поплатився, коли порушив заповідь неторканої святості людського тіла. 1558 року іспанського лікаря й богослова Сервета Мігеля спалили за те, що він розтинав трупи. Відомі випадки, коли інквізиція за виявлену допитливість і цікавість мучила лікарів їхніми ж розпеченими інструментами. А катування власною совістю, сумлінням, коли не можеш урятувати людину, коли зупиняєшся перед нездоланним бар’єром, коли усвідомлюєш своє безсилля перед смертю?
Такі думки не могли навідатися до Мусія — чужі вони йому, далекі. Тут он таке діло, що й свої власні з голови вивітрилися, щойно ступнув на чавунну мереживну підлогу університетського вестибюля.
— Я — Мусій, — строго сказав він двом жінкам у білих халатах, відчинивши двері лабораторії, до якої нарешті добрався після довгих розпитувань. І йому здалося, що обидві вони злякалися, розгубилися — і оця маленька, тоненька Чіліта, котра тут явно за старшу, й кремезна молодичка з розкосими очима та пишним волоссям, що, мов курінь, облягає їй голову.
І Мусій таки не помилився, Марія знала Віталикового батька, бачила на заводі, та знайомитися з ним не поспішала, а останнім часом, коли Му сієм заопікувалася медицина, для цього вже не випадало нагоди.
Ірина Олексіївна говорила про свою зустріч з Віталиковим батьком, отже, візит цей не був несподіваним. І все ж… Стримуване, притлумлюване, що так зненацька звалилося на Марію, зараз знову сколихнуло її, і їй захотілось кинутися до цього чоловіка, виплакатися разом з ним, пожаліти його і щоб він її пожалів — спільне горе в них, бо вони обоє зазирнули за межу буття, і чорна прірва поглинула частку їхнього життя. Це бажання було таким непереборним, що Марії коштувало великих зусиль стримати себе.
— Я прийшов, — казав тим часом гість, — щоб заявити… Щоб висловити… Одне слово, ведіть, подивлюся.
Жінки перезирнулися.
— Може, не варто?.. — після паузи мовила старша.
Та Мусієві здалося, що суд божий уже настав, тому сказав офіційно:
— Ви, громадянко Іванова, боїтеся, що переламаю всі ваші тартарари?
Чи то він мав на увазі апаратуру, яка десь там ув’язнила частинку плоті його дитини, чи в такий спосіб попереджав, що переламає оцим інтелігентним магдалинам кістки і викине в тартарари (із дебелою впорається, а на кволеньку й зважати нічого), — хто зна, що хотів сказати Мусій отим «тартарари». Він, було, вже й кулака стис, щоб показати, де вони обидві в нього. Але не сказав нічого, тільки зволожнілу долоню витер об плаща — жаль йому стало оцієї тендітної, зляканої, що відбатувала Віталикові руку, а тепер і в очі не дивиться. На злочин у неї, бач, сміливості вистачило, а як вину спокутувати, славна й хороша розкиселилась. Воно й не дивно. У чому там тільки душа її грішна тримається? Ваги живої в неї, мабуть, і кілограмів сорок не набереться. Отак придивишся, то не знаєш, кого й жаліти, — себе чи цю жаринку. Подмеш, а вона згасне.
— Я нічого не поламаю, я тільки подивлюся. То ж синова рука. Ви такий гріх узяли на душу…
Мусієві хоч і жаль оцих канарок, але й приємно, що вони його бояться. Аякже! На заводі Мусій — п’яниця, вдома — ледь не юродивий. Ото тільки в товаристві, що гуртується коло пивних автоматів, він відчуває себе рівноправним. Однак Мусій розуміє, що гуртуються там громадяни не вельми… А тут ось… Тут він зараз владика і суддя: захоче — покарає, захоче — змилується великодушно. І ще сказати: оці двоє, напевне, не тільки бояться, а й співчувають йому в горі. Бо хіба ж не заслуговує Мусій на повагу як великомученик, як людина, яка в такому запамороченні («прости, господи, мене грішного») не висадила в повітря, не відправила в тартарари всю оцю техніку з технарями, а гідно, без сліз та істерики, веде з ними ділову розмову.