— Я маю право побачити… Розумію, що не для забавки ризикнули ви на таке… Але знати, що тут десь тліє рідна вуглиночка… — Мусій, забувши про свою чоловічу гідність, зашморгав носом.
— Гаразд, — старша узяла його за лікоть і повела до дверей.
Перед порогом озирнулася й кивнула на аптечку в кутку. Молодша, зрозумівши цей жест, схопила ліки і теж рушила слідом. Так людство, спонукуване цікавістю, іноді зазирає в такі закутки природи, робить такі відкриття, од яких потім не має ні втіхи, ні зиску, ані рятунку…
— У нас заведено, Мусію Миколайовичу, — шанобливо сказала Марія, — у нас так заведено, що кожному, хто заходить до лабораторії, ми даємо валер’янки. Ритуал такий. Так що і вам доведеться…
— Спасибі. У мене не горить, — збрехав Мусій, приклавши долоню до грудей і подумавши, що, якби ці молодички спирту дали, ото б не відмовився, бо тіло все ніби напхане скляними осколками, аж кричати хочеться.
— Це обов’язково треба, — червоніючи й важко дихаючи, наполягала й Іванова. — Ми теж п’ємо, коли туди заходимо. Там, знаєте, випромінювання різне. Знайди, Маріє, інструкцію, бо товариш, може, думає, що ми його дезинформуємо.
— Та що ви, я вірю, — заспокоїв жінок Мусій, зміркувавши, що зілля ж, певне, розведене на спирту. Він узяв пляшечку й одним ковтком спорожнив її. Хекнув, утерся рукавом. — Не дивіться на мене так, любі-хороші, мене двадцять крапель давно вже не беруть. А як сьогодні, то й гіпноз з наркозом не подужають… — Мусієві треба було не тільки молодиць, а й себе переконати, що ніякий інсульт з інфарктом його не звалять, хоч сил у нього все меншає, і вже не знає, що дужче болить: душа чи тіло. Валер’янка нітрохи не допомогла — певно, водою розведена. Була б на чистому спирті — полегшало б, все-таки кубиків з тридцять ковтнув. Лише смердить. Навіть у сон не хилить. Тільки ніби чимось тупим б’є в потилицю. Даремно випив валер’янку: ще подумають магдалиночки, ніби я алкоголік. Потрібна версія.
— Я, милі-хороші, цієї валер’яни перепив і переїв, коли синхрофароскоп здавали, — почав складати легенду Мусій, — стільки, що аптекарям і не снилося. Я суп варив з її коріння. За мною коти бігали з усіх усюд — тільки, бувало, вийду на вулицю, так і нявчить якийсь, підошви обнюхує. Тож не дивуйтеся, що норму перебрав.
Здається, повірили. Принаймні перестали перезиратися. Й очі в старшої заблищали — не від сліз же.
— Вірте не вірте, я овочеве рагу готував з кореня валер’яни, коли синхрофароскоп здавали. Смак такий, що язик дерев’яніє. Державна комісія була дуже строга, я тоді й головного інженера частував, поки здали синхрофароскоп. — Внутрішній голос підказував Мусієві, що треба зупинитися. Бо не повірять. Синхрофароскоп — Мусієва вигадка, несподівана, але якась така мила, приємна, — може, від усвідомлення, що перед ним технічно безграмотні жінки. Чи хтозна від чого. Якби не горе в Мусія та якби не оця хвороба, що суглоби трощить і шматує тіло, то ще не такий протипожежний прилад він би сконструював. Сам директор при всіх інженерах розхвалив би Мусія на п’ятихвилинці. Хіба раніше не хвалили його за надгробки, хіба не дякували люди за добросовісну працю? Де воно все? Куди поділося?
— То ходімте вже, — похмуро буркнув Мусій, усвідомивши, як далеко від нього тепла людська вдячність, і пригадавши, як мовчки прикрилася сивим волоссям Галя, коли теща прямо в обличчя кинула йому рішуче: «Геть!»
Плакатимуть ще за ним. Нужник поламається, кран перекрутиться, запобіжники перегорять, радіатор протече, замок заклинить… Та мало що може трапитись! А хто Галю на станції увечері зустріне? Хто мішок картоплі в повітку вкине? Ще прибіжать по Мусія. Ще не раз теща заплаче і вродлива Галя губи кусатиме. Мусій не гордий — Мусій вернеться. А синочок наш не вернеться ніколи… Сльози знову здушили так, що ні вдихнути, ні видихнути. Думають, що Мусій п’є, бо шлунок просить. Душа вимагає отрути, щоб світлішою здавалася яма, в яку падає тіло. В усіх тверезих один вирок напоготові: «Сам винен». А ще кажуть: «Спився, бо дурень». Ну що ж, Мусій — дурень. А отой конструктор, що із шлангом коло пивних автоматів чергує? Інститут кінчав. Теж — дурень? А в біографіях скількох великих і видатних сором’язливо замовчуються факти, що аж ніяк не додають їм слави й блиску, факти, що руйнують заспокійливу формулу: «Алкоголізм — явище рідкісне, властиве людям із слабкою волею». Брошура авторитетно стверджує, що алкоголізм як соціальне явище є породженням експлуататорської системи… Коли Віталик, просвіщаючи батька, прочитав йому це, Мусій лише посміявся. А зараз, розмірковуючи, бачить, що так воно, мабуть, і є. Бо чого я захворів? — питає себе Мусій. Головний інженер заводу мене експлуатував. Теща лаяла. Галя не любила. Отже, шановні тверезники, нічого говорити, що винен Мусій-дурень.