— Полковника.
— Що? Ну да, полковника. Яке ви мали право відрізати руку моїй дитині? Що він — сирота безрідний? Я в нього є, розумієш? І я проти. І закон є. Хай п’ятнадцять років відсидять твої відьмочки, дурість з них вивітриться, то знатимуть, як збиткуватися над людьми. І ти теж увечері приходь, бо я з твоїми магдалиночками не домовлюсь. Ще задушу якусь… на закуску.
— Не турбуйтесь. Закуску я вам приготую, — пообіцяв «клепаний танк».
На тому й розійшлися. Цілий день Мусій бігав по заводу, погрожував штрафами — ніби підмінили людину. А ввечері вирішив не йти до університету. «Нехай попомучаться, чекаючи мене, тепер вони знають, що під прицілом, а курок спущу, коли захочу». Мусій оголосив бій, отож напиватися було вкрай небажано, і це із запланованої операції був найважчий пункт. Усе ж утримався. По дорозі додому накупив валер’янки, снодійних таблеток.
Двері до хати загородила теща, — мабуть, у вікно побачила Мусія. Він мовчки відтрутив її з дороги, ніби то був стілець чи холодильник. Ніколи раніше не дозволяв собі такого Мусій. Але тепер досить. Бо як будеш овечкою, то й на голову сядуть. Попрямував на кухню, грюкнув каструлею.
— Ну й розвели тут. Хоч би сміття винесли.
Теща мовчки підхопила відро. А раніше то був Мусіїв обов’язок. Повечерявши, пішов до синової кімнати. Випив півпляшки валер’янки, ковтнув дві таблетки. Засинаючи, мирно порадив тещі:
— Ви, мамашо, не за мною, а за порядком у квартирі більше дивіться. Та збудіть завтра раніше. На сніданок непогано б картоплі молодої з тюлькою і зеленим часником. Розсолу не подавайте. Може, додому збираєтесь, то скажіть зарані, косинку куплю на прощання. Та не грюкайте, Галя вже, мабуть, заснула. На добраніч, — перехрестив тещу, повернувся на бік і натяг ковдру.
РЕВІЗІЯ ЗАПОВІТУ
Олег Іванович не мучився запитанням — для чого живе людина, бо з дитинства був запрограмований на діяльність. Сидів десь у ньому такий ген, що не давав байдикувати.
— Ким би ви, тату, були, якби не ваша робота? — спитала якось дочка-школярка.
— Піратом.
— Пхі-хі… А чому?
— Люблю абордаж…
— Голими руками брати невинних? — обурилася дочка. — Хіба то перемога?
— А я брав би у полон лише винних, тих, хто інкське золото в трюми ховає.
— А Дон-Жуаном хотіли б бути?
— Атож. І заодно Магелланом.
— Ну й батько мені дістався! — здивовано й захоплено вигукнула мала.
А й справді, гідні заздрощів і захоплення люди, які з самого дитинства запрограмовані на рух. Ні думок про згасання, ні деморалізуючого сумніву «а навіщо все це?». Просто ніколи їм поринати у віками не розв’язане питання — віддається перевага дії, а не спогляданню. І лише під час хвороби, коли ти вибитий із звичної колії, нікуди подітися від думок. Уже перечитані «Наука и жизнь», «Природа», «Химия и жизнь», навіть «Квант» і «Юный техник», що їх Олег Іванович передплачував спершу для сина, а тепер для дочки. Відкладені вже на тумбу й газети. А що далі?
— Принеси-но мені, доню, синій шкільний зошит, що на верхній полиці книжкової шафи. Під «Декамероном». Ти тільки ту книжку не читай — рано тобі ще таку літературу вивчати. Та не впади. Нехай мама стільця потримає.
— Я, тату, «Декамерона» ще в сьомому класі напам’ять вивчила.
— Ну й як? — не знайшовся на інше слово Олег Іванович.
— Геній писав, — великодушно визнала підпільна читачка. — А от твій заповіт незрозумілий.
— Гм, от і принеси, перероблю, — ошелешено мовив батько.
Хоч після операції минуло вже чимало днів, хвороба все ще не дозволяла Магелланові плавати в океані фізики. Тому Швидкий поклав собі доробляти заповіт. Написав він його в сорок років і адресував собі на старість. Тобто в сорок років уклав кодекс, яким мав користуватися в шістдесят. От і настав час, коли старість почала полемізувати із зрілістю.
«1. Ти послав онука до аптеки по розтирку, — прочитав Олег Іванович на першій сторінці синього зошита. — Не кажи, скільки вона коштує. По-перше, онук уже розуміється на цінах. По-друге, називаючи вартість замовлення, ти позбавляєш його надії купити щось на здачу. По-третє, висловлюєш недовіру до його порядності». Швидкий поставив на полях плюс: хоч і не вельми важливий цей параграф, але можна залишити.
«2. Не кажи, що після тебе все (навіть бібліотека і погріб у гаражі без машини) залишиться нащадкам. У душі кожен вважає себе порядною людиною, тому неприємно буде твоєму онукові ходити до букініста прицінюватися до книжок, цікавитися, кому й що ти позичив…»