«11. Можливо, у твої шістдесят молодики ходитимуть у дротяних штанях або тільки в поясках з гаманцями, заведуть довге волосся чи бритимуться наголо. Не обурюйся вголос, не дратуйся і в автобусі не бурчи: «Патлатий (чи лисий), поступися жінці місцем…» Не забувай, що марочне вино спершу було соком, у який потрапив грибок. І хоч кожен чан бродить своїм способом, вино не завжди скисає». Е ні, сьогоднішній Олег Іванович не може з цим погодитись: повинна бути якась пересторога для молоді, бо, як відчують повну волю, зовсім некерованими стануть. Он на бульварі щовечора якась парочка цілується та обнімається. Мов на сцені, на очах усієї лікарні, ігноруючи перехожих. Та якби то моя дочка, — думає він, — то я б… А що б я зробив? Мабуть би, опустив очі та й пройшов мимо, ніби мене й не стосується. Чим пояснити їхню безсоромність? Можливо, гордістю? Вважають, що їхня любов понад усе, що вона підносить їх над смертними, які повзають унизу сліпими кошенятами. Вчили отаких, котрі на бульварі, що любов — велике почуття, і тепер це вчення їм дуже імпонує. Вони егоїсти, світ для них порожній, існують тільки вони. Продавщиця морозива, котра змушена спостерігати їхні любощі, — то лише автомат, який приймає дев’ятнадцять копійок і видає «Пломбір». Пасажири тролейбусів, що снують повз них, — то наповнення світу, що забезпечує закоханим матеріальні блага і створює економічну гармонію. Не вивести їх з рівноваги осудливими поглядами, глухі вони й до нарочитого покашлювання дідугана, який таким способом попереджає про своє наближення. Якщо дорікне їм слабкий — зневажать, якщо осудить сильний — утечуть. Все як у первісному світі. От і дорозмірковувався, Олег, — почав з гордощів за велике кохання, а дійшов до печерної людини, яка навіть свій інтим здійснює на очах у родичів… А може, це такий протест проти урбанізації? Тобі добре було, Олег, — з Настею міг у соняшники зайти чи у шелюг на пісках, де чебрець пахне і бджоли гудуть, або у старий млин залізти, звідки усе село видно, і піски, і Тясьмин, і чорний ліс за Дубіївкою. А де зустрічатись закоханим у великому місті?
Ти хочеш сказати, Олег, що чим більше людей житиме на квадратному кілометрі, тим більше буде безсоромних сцен?.. Не хочу я такого говорити, бо таким чином виправдаю поведінку отієї парочки, а я не хочу їх виправдовувати, не хочу, щоб моя дочка сиділа отак, обхопивши обома руками хлопця за шию і поклавши одну ногу йому на коліна. Це ж треба отак скрутити тіло. Якби й захотів, то так не перекрутишся, як вона. А може, я тому й ремствую, що мені вже все те недоступне, а тому й незрозуміле?
«12. Лікуйся в старого лікаря, бо молодий може подумати: «Он скільки в черзі тридцятирічних, а тут дідуган ще плутається». Вголос він, звичайно, цього не скаже і лікуватиме. Але без особливого ентузіазму. Інша справа — ровесник, він знає, що тобі так само хочеться жити, як і йому».
— Ну, цю заповідь я виконую — хірург Пильнюк не набагато молодший за мене. Покопирсався в грудях на совість, так що й дихнути ніяк. Осколки подарував. Цікаво буде їх дослідити. Кажуть, що стальні листи, пролежавши під навісом років з тридцять, потім не іржавіють у морській воді. А ці залізяки в мені розкошували вже тридцять шість років — амулетами стали. Недарма мене у металофізику тягло…
«13. Діди були неоціненним скарбом, поки тримали в собі мудрість народу, досвід віків. А коли тобі шістдесят, усе в книгах записано, в пам’ять машин закладено. Будь-який інженер може скористатися досвідом людства легко й просто, не розмовляючи з тобою. Тож не пишайся своїм віком. Демонстративно не вимагай пошани. Аксакали тепер саме сорокарічні — у них здоров’я, гнучкий розум, еластичні кров’яні судини і швидкодіючі комп’ютери. Тобі вже ліпше ходити в дитячий садок чи до піонерів. А якщо й досі відвідуєш вчену раду, то не переступай через дві сходинки, піднімаючись на трибуну, адже всі розуміють, що ти робиш це понад силу».
— Ага! Ось де ти спіймався, Олег! У свої сорок років ти проповідував, що діди не потрібні суспільству, їм хіба що внуками займатися. Спасибі, що не радив їх убивати, як це було заведено в давнину, ще у неандертальців.
Добре що твій заповіт не потрапив до рук Тихона, коли він донос писав, — ото був би матеріальчик! А я ж можу ще бджоли розводити, студентів учити, отаких гарячих, як ти, дурнів утримувати від необачних вчинків. Наполеон у свої тридцять шість розпочав війну, а Кутузов у шістдесят сім років погасив її. Не той підхід у тебе, Олег, до проблеми. Людина приймає рішення на основі не лише сухих фактів, а й досвіду, а в це поняття входять і почуття, й емоції, що їх можна запрограмувати лише частково. Там, де треба руйнувати, завойовувати, — там майже завжди молоді. Батий спалив Київ у свої тридцять два роки. Не старшим був і грізний Аттіла, коли спустошував Європу, дійшовши аж до Шампані. Навіть рій бджіл вилітає з вулика з молодою маткою. А от коли доводиться захищатись, розбудовуватись, — там верховодять старі. Наш декан будував факультет у шістдесят років. Верхуша он тихо-смирно керує кафедрою у вісімдесят п’ять…