— Та з графітом як і було. Іванова вживляє «вав» усяким звірятам — приростає чудово. Але про це, як і про водень, іншим разом, бо я й так уже вас втомила, та й поночіє…
І жаль припиняти розмову, але й добре, що Ольга пішла, бо так дряпає залізна кішка всередині, і повітря свистить, наче в грудях яка щілина відкрилася. От і дожив, коли б треба заповітом користуватися, та сил бракує. Пора дочці останнього листа писати. Олег Іванович примостив на коліні зошит із заповітом.
«Я не даватиму тобі порад, донечко, — вивів нерівними літерами, — бо не знаю наперед усіх ситуацій, в які ти потрапиш. Даю приклад. Зустрічаєш ти вродливого, розумного, сильного, але хитрого хлопця. І освідчується він тобі в коханні. Може, й ти його полюбила… Як бути з хитрістю? Починаєш пригадувати, що я казав тобі з цього приводу: «Боронь боже мати справу з крутієм!» І дієш прямолінійно: «Я не дружитиму з тобою, — кажеш милому, — бо ти хитрий, а тато мені казав…» Ну куди ж це, доню, годиться? Спершу треба роздивитися, що то за хитрість, яка її природа і чи сама ти не більша лисиця від нього. А якщо в тобі хурдела від лукавого, то чому відштовхувати хлопця? Ось тому-то й не даю наперед ніяких порад, хіба що найзагальніші: не вір, що в чужому ставку карасі жирніші, і не вважай, що верблюда не можна протягти через вушко голки.
Та,не пишіть на моїй тумбі фальшивих слів на зразок «От і все!», «Разом з тобою пішло все найкраще…» Лише прізвище та ініціали й дві дати. Чужим все одно, ким я був, а свої знають без напису».
Може б, іще вивів яку мудрість, та дихати ставало все важче й важче. Підтягнув подушку, сів — наче полегшало. Кинув погляд у вікно: чи гуляють ще на лавці? А куди ж їм іти? Конопель у місті не сіють. Щоб кожен перехожий у вічі не зазирав, прикрилися парасолькою. А може, то й не вони? Щось парасолька надто вже на жінчину схожа…
Швидкий знову взяв заповітний зошит і дописав: «Іще забув сказати, доню, щоб у кущі від людей не тікала, за дощовик од них не ховалася. І бетон не прикриє негідного вчинку. Броня із слів «а мені все одно, що про мене думають» вельми тимчасова й локальна, як пляжний безстидничок». Хотів був іще написати: «Твоя мати ніколи не…», але перед очима знову з’явилася парасолька, схожа на жінчину, якою прикрилася пара закоханих.
Під ранок полегшало, навіть подрімав годину-дві. Прокинувся — на стільці сидить хірург Пильнюк. Теж зім’ятий увесь, неначе його ядуха всю ніч мучила. І говорить якось дивно, ніби не лікар. Не питає про апетит, пульс не мацає, по грудях не стукає. Та й без супроводу прийшов.
«Мабуть, кінець мені. Ніякі ліки не допоможуть, — кинув оком на тумбочку, чи не загубився заповіт. Синій зошит на місці. — Треба буде написати на обкладинці, що дочці належить, а то ще потім у веремії загубиться».
— Що ви думаєте про мого сина? — замість «добрий ранок» вирвалося у Пильнюка.
«Ох ти ж, чортяка. Для чого йому мій вирок?»
— А нічого, — злукавив Олег Іванович, — думайте ви про нього. А в мене свої діти.
— Учора він ходив до ректора, просив характеристику і відрядження за кордон. Ректор вперся руками й ногами. Ну й Тихін почав нервувати, нагадав про права. Так ні до чого й не дійшли. Тому й запитую, що ви думаєте про Тихона?
Оце тобі питаннячко, ніби корч посеред дороги — ні об’їхати, ні перелетіти.
— Нехай подорожує, тільки за власні кошти і без рекомендацій.
— Це ж чому?
— А що ми йому напишемо? Що він крав Петрові статті, підміняв Ользі зразки металу й писав на мене кляузи? Чи можемо такій людині доручити прапор вузу? Нехай їде, але представляє там тільки себе. «Тепер уже точно заріже або ліки такі призначить…»
— Як людина він не зовсім… — визнав батько. Говорилося це йому через силу, по скронях стікали краплинки поту. — Але ж не правила хорошого тону він там пропагуватиме. Його цінять за наукове відкриття. От як фахівця його й характеризуйте.
— Не знаємо, що він відкрив.
— Віддайте на рецензію спеціалістам. Ми завжди так робимо. Якщо самі не можемо встановити діагноз, кличемо колег із суміжних відділів, інших установ.
— Ваш Тихін усе секретить, посилається лише на чужинські авторитети. Умовте, щоб дав матеріали на рецензію, а спеціалісти знайдуться.
— Я спробую, — задумливо мовив батько. І вже зовсім іншим тоном, даючи зрозуміти, що тема вичерпана, запитав у Швидкого: — Ну, Олег Іванович, на повторну операцію згодні?
— Ні. Я своє прожив. Хочу спокійно вдома померти. А там, дивись, може, ще який місяць і протягну.