Лікаревої бадьорості вистачило ненадовго — дивився на хворого задумливо, журливо.
— Вам потрібне ще одне перешивання. І є надія, що після нього не місяць, а добрий десяток-два років ще скрипітимете. Раджу оперуватися.
— Ні, додому. Може, папери ще встигну впорядкувати.
— Як знаєте. Я з себе лікарського обов’язку не знімаю. Готуйтеся до консиліуму.
— А якщо комісія вирішить — різати, я маю право відмовитись?
— Кожен вільний у виборі своєї дороги.
Руслан Максимович поправив серветку на тумбочці, підняв край ковдри, що звисав аж до підлоги. Вийшов.
«Випити б оце якогось зілля, заснути і про все забути… А може, умовити ректора, щоб відправив Тихона у милий його серцю закордон? Тоді батько подарує принаймні рік життя. З’їжджу на колгоспну садибу, попрощаюсь з однокласниками. Папери переберу, листи спалю. Чемодан доведеться втопити».
Швидкий мав на увазі ящик, оббитий сірим полотном. Змайстрували його дядьки, коли свого молодого голову колгоспу відправляли в місто «вчитися на професора». І лежать у тому чемодані-ящику фотографи розкішних, як бузок у травні, сільських красунь із безкомпромісними написами: «кохаю до могили» чи «навіки твоя». Де вони? По скільки тепер у них онуків? Чемодан неодмінно треба втопити або спалити. Бо це понад сили — переглядати чи не півстолітньої давності фотографії. І не хоче він бачити зморшкуватих бабусь, на яких перетворилися ті дівчата, не поїде він прощатися. Час, що його подарує Пильнюк-батько, краще використати не на похорон, а на життя. Босоніж по росі пройтися. Подивитися телевізор. У Канів пароплавом податися. Із онукою вивчити пісеньку про те, як піонерові добре біля річки, де квітнуть прапори. «Говорити з ректором чи ні? А раптом у людині зміна якостей відбулася? Раптом відкриття? Ще маємо час. Можна й ректора умовити, й рецензента знайти. Ото б уже Тиша почав його обходжувати! Експериментально перевірити не встигнемо, і полетить Тихін Русланович на Середземне море, а батько його подарує мені рік життя… От, значить, яке я лайно. Судячи із заповіту, був ним і в сорок років… Чи все-таки поговорити з ректором? За кордоном теж розумні люди є. І от же хвалять Тихона… Не Петра Яремаку, не Ольгу Костюк і не Зіну. Зрідка я удостоююсь якоїсь згадки. А щоб такого розголосу… Ну, гаразд, знайдемо рецензента, умовимо ректора, а виявиться, що всі Тихонові відкриття — то чергова його фальсифікація. І пропало добре ім’я Олега Швидкого. Тільки надгробок з двома датами й залишиться. А взагалі, чого це я, хворий та безпомічний, маю втручатися в справи здорових людей? Тут ось консиліум, щоб дорізати по-науковому, грамотно. Отака вам карусель! Та ще й дихати нічим».
Швидкий узяв дзеркальце, хотів подивитися, чи поймається вже землистою сірістю його обличчя. Та замість свого зображення побачив у дзеркалі бульвар, лавочку із закоханими. Вони що ж, і додому не ходили? Так усю ніч і просиділи?
Рипнули двері. Швидкий сховав дзеркальце. Молода санітарка заторохтіла відром і шваброю, почала викидати з тумбочки пиріжки, печиво, ягоди — усе, з чим приходили відвідувачі. Перші дні дівчина ремствувала на те, що він не їсть і стільки пропадає добра. А тепер, бач, мовчить. Мабуть, знає, які в нього кепські справи, тому мовчки відправляє у відро те, що вчора було делікатесом.
НЕ ЯК УСІ
Від Швидкого хірург Пильнюк пішов у гардероб. Гардеробниця, як завжди, була а місці. Учора він доручив їй заплатити штраф, яким покарав його сержант Рожко, і просив віднести квитанцію, але так, щоб жодна душа…
— Ви знаєте, Руслане Максимовичу, там такий шикарний, такий важний міліціонер сидів. Так ви знаєте, що він просив вам передать? Він сказав, щоб ви самі занесли квитанцію. Для збільшення виховного ефекту. Ви не обижайтеся. Я старалася.
— Спасибі, — пригнічений новою неприємністю, мовив Руслан Максимович. — Я знаю, що ви зробили все можливе.
Довелося самому їхати з квитанцією. Ї, як на гріх, на півдорозі машина зупинилася. Шофер Зоя незворушно пояснила, що на гору вже не можна, бо кінчається бензин. З гори — будь ласка. Але й з гори не більше двох кілометрів. Поїхали вниз, досягли бензоколонки. Довелося Пильнюку фінансувати на повний бак із свого гаманця п’ятірку — талони в Зої, виявляється, кінчилися ще минулого тижня.
— Треба, Зоєчко, медперсонал менше катати по комісійних, — сердито буркнув начальник.
— А що ж вони, ліки трамваєм возитимуть? — огризнулася Зоя.
— Чомусь Карпівну з повною торбою ви відмовилися транспортувати, а Дору Яківну з кількома ампулками окружною дорогою…