— Так у неї ж цінний препарат був. Коларин для Петрового начальника. От і боялася через центр.
Говорити з чарівною Зоєю більше не хотілося. Вона ніколи не погоджувалась, щоб хтось узяв гору над нею чи автомобілем. А коли вже шофера розпинали на хресті, то конав і автомобіль: не заводився, бо не було якихось там запчастин. Коли ж скаржилися в автобазу, то на другий день звідти взагалі нікого не присилали до лікарні, бо там проводили збори, на яких «проробляли» Зою. Так воно було чи ні, соромили її в колективі чи забирали на день права — невідомо. А тільки сваритися із нею не хотілося. І зараз би оце промовчав, якби не довелося розкошелювагися. Краще вже на таксі їздити. Там хоч вилаятись можна, коли на гору не везуть.
— О! Районна нарада! — показала жінка на табун легкових автомобілів, що згуртувався на брівці в тіні каштанів. Майже в кожному були відкриті передні дверці, і звідти звисали чоловічі ноги в черевиках або тільки в шкарпетках, щоб вітерцем полоскотало п’яти. — Нарада, кажу. Районні начальники три години підряд засідатимуть, а хлопці спатимуть. Не те, що у вас. Тільки й чуєш, Зою, туди, Зою, сюди. Втечу я від вас. Попрошусь на оцю солідну роботу, — кивнула в бік автомобілів.
— Якби директором комбінату був я, то знаєте, що зробив би?
— Ну? — без особливого зацікавлення запитала.
— Я водіїв на механіків перевчив би, а всіх начальників змусив би самих їздити.
— А ви за руль сіли б?
— Атож.
— Ну і… ну і неправильно. Аварій через вас побільшало б…
— Ви вважаєте, що той, хто апендицити ріже або головує на зборах, не може бути уважним на дорозі?
— Може. Та нема охочих. Втечу від вас. Возитиму якого-небудь пережитка капіталізму.
— А чому не імперіалізму?
— Во сучасний банкір сам рулює. Економить. Окрім хіба що вже дуже багатих. А в нас, як тільки ледь-ледь вибився у кербуди чи там у завгари, — так і шофер персональний у нього, як значок ГПО. Тещу возить, картоплю чи огірки малосольні… А взагалі, то я тільки так кажу, що піду од вас. Нікуди я не збираюся. Хоч і важко, зате знаю, що потрібне діло роблю. Буває, кров везу, сигналю так, що й стовпи пригинаються. А я поспішаю, бо без мене людина може загинути. Ну, не без того, що коли й подругу покатаю. Хіба я свята? Чи, думаєте, як оце вас везу, то я вже холуйка безмозгла?! Чорта з два! У мене ще талончиків на тиждень вистачить. Бережу на той випадок, коли й справді треба буде кудись поспішати чи цінне щось везти. До кінця місяця ще далеко.
— Ну, ви ж і… — тільки й спромігся Руслан Максимович.
— Пхі, — засміялася Зоя, — уже й не таке чула, коли ворогів соціалізму на таксі катала. Набридло заробляти. Тепер нехай мій Яремака утримує сім’ю. Скоро взагалі кину роботу. Я давно вже розпрощалася б з нею, та є потреба крутитися біля медицини.
— А що таке?
— Та… — Зоя завагалася.
— Кажіть, я ж лікар.
— Та дітей нема, професоре. І коли вже своїй — а я таки своя в медицині, тільки й чую: Зойко, туди, Зойко, сюди — і коли вже своїй не допоможуть, то копійка ціна вашим ученим. Знахарок я вже пройшла. А чого це вас у міліцію? Та ще в державтоінспекцію? Чи ви й справді надумали без шофера їздити? Права одержуєте?
— А ви роботу боїтесь втратити?
— Та ні, просто жаль вас стало.
— Ну, спасибі. Почекайте п’ять хвилин під тим деревом.
Та не вклався Пильнюк і в дві години. Квитанцію в нього приймав сам Іола Рожко — це ж треба, щоб так пощастило. І записав професора в гурток сприяння державтоінспекції під назвою «Сигнал».
— Мене хворі чекають! Не можу, — пробував відкараскатися.
— Ви не можете, він не може, ніхто не може. Всі зайняті важливими справами. А тим часом люди гинуть на дорогах, — продекламував Іола професорові. Потім пішов у куток, де лежали купою якісь згортки, альбоми, порився, дістав один альбом, зовсім новенький. Хапливо почав гортати сторінки. — Ось.
На кольоровому знімку хірург побачив вулицю, яку надало йому переходити в лиху годину, перевернутого мотоцикла і хлопця, що головою встряв у залізне риштування. Безглузді смерті професор щоразу сприймав як докір чи то недосконалості, неспроможності своєї професії, чи недовершеності світу, за який, зрештою, і він відповідав. Хоч як намагався притлумити в собі це відчуття, воно не минало ні з віком, ні з досвідом.
— Ви не змогли чи не спромоглися зашити цього хлопця упродовж кількох годин, — моралізував тим часом Іола, — а якби стояли з пов’язкою дружинника, то один ваш посвист — секундне діло — міг застерегти порушника, і трагедії не сталося б. Профілактика в нашій роботі, може, важливіша, ніж у медицині. — Професорське звання співбесідника спонукало Іолу до узагальнень, до наукового стилю розмови, та конкретні проблеми брали гору і повертали його до звичної манери. — Звісно, я не зміг би вас залучити до гуртка, якби звернувся просто так, офіційно, — прислали б якогось молокососа, мов відкупного дали. Знацця, так, оскільки ви порушник, тепер ви добровільно погодитесь відвідувати курси. Прошу до зали, а після занять зайдіть, будь ласка, до мене — поговоримо.