Пильнюк розслабився, не без інтересу розглядав публіку. Він був теж психологом і знав, що втретє лектор його не підніме. Дві години відпочинку на курсах, коли напевне знаєш, що тебе не покличуть в операційну, не гукнуть на нараду, не докучатимуть запитаннями «де взяти?», «що робити?», «ким замінити?», — не така вже й погана справа.
— Ну як, професоре, відчули напруженість нашої роботи? Відчули темп? — поцікавився Іола після лекції. Він саме натягував шкіряний панцир мотоцикліста із стоп-сигналом на спині. — Я хотів запитати вас, професоре, чому ви кинули ту операцію на півдорозі? — у притиску, з яким мовилося слово «ту», були і підозра, і погроза, і зневага.
— А ви хіба мені асистували? — трошки насмішкувато, а трошки знущально запитав у свою чергу Руслан Максимович. Тут можна було собі дозволити… То коли родичі висловлювали якісь претензії до медицини, лікар, перш ніж відповісти, виважував з усіх боків, обмацував кожне слово — щоб чимось утішити людину, вселити віру, збудити надію.
— Знацця, так, якась некваліфікована баба, навіть не фельдшерка, оживила руку. Коли б хотіли, ви із своєю наукою могли б оживити й усього хлопця. Коли б хотіли, кажу. Я, звісно, справи затівати не збираюся — написав у протоколі згідно з історією хвороби. Але совість мене мучить: чи не прикрив я злочин? Хто його вбив, того хлопця?
— Ви вбили, товаришу Рожко.
— Жартуємо, професоре? А предмет не для жартів.
— Чому б я мав жартувати? От щойно лектор пояснював, що людина не порушує правил, коли бачить засторогу, в даному випадку — вас із свистком. Якби ви стояли на посту, а не витирали руки об спідницю буфетниці…
— Я попрошу!
— …то отой дідок не біг би через вулицю. Нікому було засюрчать, бо ви саме біля стойки слину ковтали, штрафників із засади ловили… Мене ж ви так само підстерегли. Отже, ви вбили хлопця.
Такого напору Іола не чекав. Спересердя почав навіть плутатись у численних застібках комбінезона.
— Я не повинен стояти весь час на одному місці, — послався на інструкцію Іола. — Для чогось і мотоциклет дають. Отак. І ви мене не злякали. За своє я відповім по закону. Отак. А от чому ви не оживили хлопця? Знацця, так, подумайте, а наступної середи, коли на заняття прийдете, розкажете все.
— Я не вчитимусь у вас, — спокійно, але твердо сказав хірург. Його знову образив тон сержанта і оте наказове «подумайте», «розкажете»…
— Ага… Зрозумів. Професорові не личить з пов’язкою дружинника стояти на перехресті… Так-так. Запишемо. Вас уже згідно з постановою про порушників правил вуличного руху виховували на зборах громадськості? Щось довго відповіді немає. Знацця, подзвонити треба.
Знущальні сержантові слова були сказані з тим, щоб образити. Руслан Максимович це розумів, бачив, що й сержант усвідомлює це його розуміння, і, мабуть, оце свідоме програмування образи найдужче обурювало. І він не витримав:
— Скільки, за статистикою, калічиться людей на мотоциклах, ви не чули, товаришу Рожко? Кожен, хто упродовж п’яти років не позбудеться коліс з мотором, втрапляє в дорожню аварію. А ви скільки років катаєтесь?
— Чотири… Але з умом. Мені не загрожує ваша статистика.
— Спершу вона ваша, а тоді вже наша. Так от, коли потрапите до мене на стіл, то… то… — Руслан Максимович підшукував найдошкульніші слова, щоб крізь оту броню з інструкцій, крізь оту зверхність, крізь оту луску, — то я вам… то я вас так зшию!.. Краще добровільно звільніть од тих курсів.
Може, й уявив себе Іола розбитим, покаліченим, може, й допустив думку, що лежить ось він на операційному столі, а над ним схилився оцей гривастий, мов лев, чоловік, прикривши марлевою маскою свій понурий ніс і красиво окреслені, на диво молоді, як для такого дідугана, губи, й тримає в руках блискучий скальпель.