— Слухай-но, славний і хороший, сідай і її посади, — звернувся він до хлопця, звільнивши і своє місце.
— Та сидіть, — зневажливо відмахнувся той.
Мусієві стало незручно. Як це так! Він поступається місцем, щоб сиділа оця прекрасна олімпійка, а Віталиків ровесник гребує його благородством, відмахується, навіть не подякувавши.
— Вам же краще буде, — намагається загітувати Мусій.
Та у відповідь знову стандартне, добре поставленим баритоном:
— Та сидіть… — як ото від набридливої мухи.
Мусій стояв. Дві зупинки місця не були зайняті. Та ось зайшов рибалка із своїм причандаллям і важко гухнувся на сидіння, аж воно зарипіло. Вмостився і Мусій поруч. І дав волю своєму обуренню:
— Ти уявляєш? — рвонув він комір своєї сорочки. Жили на шиї роздулись, Мусій ребром долоні провів через борлак, неначе різав горлянку, потім жестом, яким розкривають поли пальта, мовби розвернув своє тіло на обидва боки. — Ти уявляєш, — як давньому приятелеві, довірливо виповідав рибалці. — Я з хорошими намірами, я з чистою душею царівні місцем поступався, а воно ще й приндиться! Не-на-виджу! Я отаких рубав би! — Мусій з усієї сили вдарив ребром правиці себе по коліну, що дрібно тремтіло.
Від метро до клініки Мусій не йшов, а біг. Легко, не відчуваючи тіла, неначе повернулася йому молодість і потроїлися сили. Уже понад десять днів він не бере в рот нічого спиртного. Спершу, правда, по пів-флакона валер’янки споживав на ніч, а потім купив У на базарі корінь цієї благословенної трави, та ще бабка безплатно якогось зілля дала на додачу, пообіцявши, що після ложки відвару спатиме, як немовля. Мусій випивав по три столових і справді засинав швидко, хоч горе гадючилося в кожній його клітинці. Він знав лише один спосіб погамувати страшенну тугу й біль, що шматували його, але спосіб той був зараз для нього заборонений. Сам собі заборонив, бо таке там в отій лабораторії… І з тверезою головою чамрієш. А тут ще й на роботі… Молокосос Гетьманчук липне… Учора Мусій ледь не вдарив його вогнегасником нової конструкції.
Сторонній людині могло видатися, що Мусій одужує, виборсується із полону цупких виноградних лоз. Але то сторонній… А не Галі — найпрекраснішій, найрозумнішій на весь куток жінці. Вона вже бачила вибухи Мусієвої енергії. Після тижня-двох бурхливої діяльності і стерильної тверезості все починалося спочатку, тільки в ще потворнішій, важчій формі… Отже, нині просто пауза. А колеги по роботі, дивлячись на жилавого, сповненого енергії пожежника, на результати його діяльності, раділи. Навіть головний інженер Чумак, скинувши свою тюбетейку, щоб лисина переморгнулася з сонечком, поплескав по плечу:
— Ти, Мусію, Миколайовичу, строгіше там на складах, коли що, то настрахай штрафом, бо чую, що чортополохне котрийсь — давно вже ми не горіли… Тримайся, друже. — В останні слова Чумак уклав і підтримку колезі, який спіткнувся було на пляшці, і співчуття батькові у його невимовному горі, і віру в людину, яка в біді знаходить у собі сили, може, й підспудні якісь, приховані.
Літеплом огорнули чоловіка ці прості, але щиро мовлені слова. І впродовж дня він, мов телятко до вим’я, ні-ні, та й навертався думкою до розмови із Чумаком. Хотів було й зараз втішитися спомином, та зупинив себе, бо набуте у вагоні роздратування потрібне було йому для очікуваної розмови: не втішатися прийшов, а дошукуватися правди.
— Поясніть мені, докторе, без латині — чому Іванова руку оживила, а ви людину вгробили? — не вітаючись, підступив до Руслана Максимовича Мусій, і зморшки, мов рубані шрами, блискавками перетнули йому обличчя.
Професор поставив на край столу дві склянки, в кожну хлюпнув по крапелинці з чудернацького плоского флакона. Спокійними, повільними рухами він ніби намагався погамувати шал свого відвідувача.
— Лікаря судять, коли він не зробив можливого. А вимагати неможливого — і безнадійно, і несправедливо, — підсунув одну склянку Мусієві.
Аромат був божественний, витончено-вишуканий. Ніздрі, немов радари, скеровували Мусія, і він почав хапливо, часто дихати. І тіло виходило з-під контролю: Мусій відчув, що тіпається, наче робот, до якого вперше після ремонту підвели напругу. І лише злість порятувала, утримала його від спокуси. Він енергійно відштовхнув посудину-звабу.
— Як хочете, — спокійно мовив господар, — а я прийму, бо щось промерз дуже. — А сам подумав: «Напевне, Іола зумисне мене простудити задумав. І чого я сів у ту коляску, немов студент?» — Звісно, доведеться відповідати, що клініка виявилася причетною до експериментування на людському організмі.