— Та ні, за це не перед прокурором вам відповідати. Вір не вір, якби не Іванова, я і не знав би, що сина мого таки можна було врятувати. Аби схотіли… Аби свого… Ех, тонну б тротилу у ваші підвали!.. Мабуть, ви одна компанія із тією чарочкою на тонкій ніжці. Тільки ж який з неї спит — у лікарні вона не працює. Але носа вам уте-е-рла! І всім людям показала, що ніякий ви не лікар, що хлопець живий був би, а ви… Хоча б пуд динаміту… Хоча б якусь іржаву гранату…
— Що ви від мене хочете? — прорвалося зло крізь супокій, яким хірург намагався окутати й себе, й оцю нелегку, але ж і невідворотну розмову.
І від вигуку свого, від власної нестриманості Пильнюкові стало ще прикріше.
— А що з вас візьмеш, славний і хороший? Віталика ви не повернете… І не полегшає, якщо я вас… — енергійним жестом Мусій продемонстрував свої наміри. — Я можу стерти вас у порошок. Та поки що лишайтеся моїм рабом. Да. Золотою рибкою. А я подумаю, славний і хороший, як лій із вас топити, з якого боку… А коли до чого, то й без пістоля… — Мусій розчепірив пальці, гребонув ними повітря і щосили затис у кулак. Не попрощавшись, залишив кабінет з відчиненими дверима, «золоту рибку» з роззявленим ротом та склянку із пахучими сльозами виноградної лози. На поверхні рідини борсалися дві необачні мошки, минула хвилина-друга, комахи розправили крильця і знесилено завмерли.
Професор вихлюпнув рідину в раковину, сполоснув склянки. Нікому було розповісти про прикрощі нещасливого дня, та й чи потрібно тиражувати поганий настрій, засмучуючи друзів своїми бідами… Якби не викликали до хворого, то не знав би, що й робити.
Увечері, після програми «Час», коли Руслан Максимович уже лаштував своє ліжко самітника, почувся дзвінок. Син. Ще з порога повідомив, що залишиться ночувати. Від вечері, питва й курива відмовився, лише кілька горіхів розлускав. І дивну молитву перед сном розпочав, улігшись у своє ліжко, що пахло дитинством і мріями:
— У тебе бувають, батьку, дні, коли нікому не віриш?
— Практично ні, бо в медицині сам-один майже ніколи не працюєш: завжди допомагають тобі асистенти, лікарі, медсестри.
— При чому тут медицина? Хіба ти живеш тільки роботою? — сказав та й затнувся, подумавши раптом: а чим же ще нині живе його батько? Без сім’ї, без надій на майбутнє, бо скільки там йому ще років залишилося скрипіти?
— Матері твоїй вірив завжди. Знав і сумніви, але переважно годинного масштабу. А що в тебе сталося? — Батькові чомусь уявився безмежний луг із буйною після дощів травою і дві розкладачки в затінку під осокором, що бовванів на пагорку, звідки починався спуск до річки.
Набрьохавшись, посинівши і скулившись від холоду, вискакував з річки десятилітній Тишко і прожогом летів до татка, — поки мама десь порала обід, вони вели чоловічі довірливі розмови. Який він був щасливий тоді своєю сім’єю, своїм омріяним сином і тими задушевними, такими смішними в своїй наївності бесідами з ним, що велися тільки в свята, коли випадала вільна хвилина.
— А те, що близькі глузують, а далекі славлять. Которі брешуть? Думаю, що близьким не подобається мій портрет, що вони мені заздрять, ненавидять за самостійність і прямоту поглядів.
— Не кажи мені, сину, про самостійність поглядів. По-моєму, ми вже з тобою про це наговорилися. І про огидну твою пристрасть підлещуватися до авторитетів, а їхні хребти собі за сходинки мати. Звідки воно в тебе взялося?
— А хто чесно про Швидкого і навіть про ректора в народний контроль написав? Не анонімку якусь там, завваж…
— Зблизька тебе, Тишо, любити тяжко. Думаєш, люди історію із статтями забули?
— Так вони ж пропали б! Державі збиток. Петро, сидячи в тюрмі, хіба міг про друкування думати?
Помовчали, думаючи хоч і про одне, та кожен по-своєму. «Тихін ще в дитинстві, — думав батько, — талановито відбріхувався. Його б у гуманітарщину слід було кинути, де треба перебирати безліч схожих варіантів і запевняти, що найкращий той, якого невтаємничена людина нізащо не відрізнить від інших». А вголос сказав:
— Ти ж знаєш, сину, що я тебе поважаю, вірю в тебе, — бралося до уваги, що син прийшов некликаний, з власної спонуки, отже, в нього невдачі, крайнощі, і йому потрібні співчуття, допомога, поради. — Я всяким бачив тебе, навіть з ложкою біля унітаза — ти воду одного разу так пив, щойно навчившись ходити. А нагадав про твої сумнівні вчинки, щоб не картав без розбору своїх близьких, бо ти ж таки не святий. На похвалу далеких не покладайся — чужий рідко робить добро безкорисливо. Навіть у дипломатичних стосунках зважають на те, кого запросити на обід, а кого ні. Це ти ось сьогодні від вечері відмовився. А уяви, що пішов у гості раз, удруге, вдесяте, а тебе навіть чаєм не частують. Задумаєшся, чи й справді тобі там раді. Дивись, і дружба лопнула, якщо не базується вона на чомусь серйозному, на спільності смаків, зацікавлень… Так що далекі хвалять з далеким прицілом.