«Ех, батьку, вже шостий десяток розмінюєш, а все метушишся, все тобі ідеї, робота. Зі мною за все життя лише один раз до оперного ходив — той «Лускунчик» і досі у вухах лунає. Де ж медалі твої? Ми при соціалізмі живемо, принцип справедливості повинен діяти: більше робиш — більше орденів маєш. А в тебе жодної дірки в піджаку. Блаженний. І ти хочеш, щоб і я все життя чепігами мозолі натирав?»
— У тебе ж освіта, батьку, такі руки, а шани ніякої.
Щось у Тихонових словах було незаперечне, привабливе. Пригадалися штраф, курси «Сигнал», п’ять карбованців на бензин, коляска мотоцикла, Мусієва лайка… Справді, йому, професорові, така ж шана, як і прибиральниці, — і що тут заперечиш? Коли б ішлося про якогось Сидорова, нехай навіть академіка, то знав би, як відповісти, а доказів на захист власної гідності якось і не знаходилося. Ще й день сьогодні видався… Хотілося співчуття, єлею на синці й подряпини.
— Уяви, сину, двох землекопів, — знехотя почав Руслан Максимович, — одного з лопатою, другого з кубовим екскаватором. Перший дерева обкопує, другий траншею під газопровід риє. Екскаваторник має більшу платню й славу як компенсацію за сморід від солярки, вібрацію двигуна, за амортизацію нервів і м’язів. Якщо цю надбавку відняти, то обоє рівні. Так і в медицині. Шанси заразитися однакові і в мене, і в санітарки. Я вирізаю апендикси, вона їх викидає. Мої знання і вміння — це екскаватор, а підвищена в порівнянні із санітаркою зарплата — компенсація за перенапругу нервів, коли зшиваєш людину і думаєш, чи все зробив як слід, чи все врахував, чи не помилився… І якщо відкинути цю надбудову, то пошана до мене і до санітарки й повинна бути однаковою. А в житті воно далеко не так…
Майже щодня Русланові Максимовичу доводиться терпіти від нестачі прибиральниць, санітарок, медсестер. Особливо гостро це відчувається в операційному відділенні, де буває треба кілька годин невідлучно посидіти біля хворого, вміти судно підставити, й ласкаве слово сказати, й погодувати з ложечки. Чому дівчатка більше двох-трьох років не витримують із шваброю? Бо в десятирічці їм хоч і казали, що всяка праця почесна, але ж у класі висіли портрети космонавтів, фізиків, акторів…
— Санітарок і надалі не вистачатиме, якщо я й мої колеги хоча б зрідка не братимемо в руки швабру, не поділимося з ними зарплатою, — сумно закінчив Руслан Максимович.
— То й поділися, батьку, — іронічно вигукнув Тихін. — Як ініціатор почину прогримиш. — Він зручніше вмостився в ліжку, підсунув ріжечок ковдри собі під вухо, як робив це в дитинстві. — Ненормальне ваше покоління — з шкіри пнетеся на роботі, про здоров’я не дбаєте. Дивно, що до старості доживаєте. А ще ж і пафос… Тільки слухай вас.
— А ти вважаєш, що пнутися не обов’язково?
— Не ті часи, батьку. Треба продуктивність праці підвищувати. Я от заробляю не менше, ніж ти, а жили не рву. Навіщось і мозок людині даний. Ось поїду в Європу, ще підучуся. До речі, тітка Густя дзвонила — запрошення організувала…
«Ось воно що, — майнуло в Руслана Максимовича, — я вважав, що його там по заслузі хвалять, а виходить…»
— То це тобі Густя рекламу створила?..
— Думай, як хочеш. Моє відкриття оцінять у майбутньому. А зараз його розуміють лише ті, хто років на сто випередив свою епоху. І хоч би як розпинався я, маси не зрозуміють мене, Та й ти ж не фізик, тому можеш вірити, можеш ні. Мені, батьку, треба п’ять тисяч доточити. Для поїздки.
«Для поїздки чи переїзду? — гірко подумав Руслан Максимович. — Ось і дожив я до трубного часу».
— Що про мене люди говоритимуть? Це той, що його син утік?
— Та що ти — я лише на півроку. Подивлюся, послухаю. Твої тисячі там за місяць зароблю. Славу здобуду.
— А чому б тобі тут її не здобувати?
— Так не розуміє ж ніхто. А там допоможуть ідею розвинути…
— За які такі голубі очі? Чи думаєш, задурно щось робиться?
— Їх ідея зацікавила. Певно, сподіваються з моєю допомогою швидко її реалізувати. Діло — мій бог.
— А до солідних учених ти звертався? — править своєї батько.