— А коли невдача? Після історії з хлопцем, в яку я вас, не бажаючи того, втягла, вас же судитимуть!
— Вибору немає. Жити Олегові лишилося кілька днів. Повторно вшивати такий же протез — безумство. То чи не доцільніше зважитися на інше безумство, якщо воно грунтується на статистиці й на ваших експериментах?
«Мої експерименти для того й замислювалися, щоб рятувати людей», — хотілося сказати Ірині, але вона посоромилася таких гучних слів, бо хіба добрі діла потребують пояснень?
— Понад сто вживлень, — роздумливо мовила вона, здивувавшись, що такою короткою фразою об’єднала і розпач невдач, і лихоманку пошуку, і радість звершення, й сумніви, що приходили до неї частіше, ніж сонце в їхню лабораторію. «Певне, це чисто жіноче — вагатися, сумніватись», — думала Ірина й заздрила чоловікам, які, їй здавалося, були рішучіші й упевненіші, бо такі вже вони від природи.
— І скільки позитивних?
— Лише в двох випадках були нагнивання, але, як з’ясувалося, інфекційні.
— А можна подивитись?
Пішли у віварій, що містився під вікнами бібліотеки. Колись тут Верхуша виводив своїх стоніжок, нині ж навіть назва «курник» стала забуватися. Дві контрольні собачки, що їм тепер судилося да самого скону жити без ніяких експериментальних втручань (решту порозбирали аспіранти), зраділо кинулися до Ірини. Це здивувало Пильнюка.
— Ви ж їх мучили, а дивись…
— Радіють, що чесно служать науці, — пожартувала Іванова. — Кожній живій істоті радіють, бо до них мало хто навідується. Але вони не злі, не бійтеся.
Професор погладив вівчарку, і вона вдячно лизнула йому руку. Він роздивлявся циліндри. Шкіра навкруг них звичайна, ані припухлості чи випадання шерсті, ані почервоніння. Надавив циліндр, а потім смикнув його — вівчарка спокійно й покірно дивилася йому у вічі — отже, болю вона не відчувала.
— Швидкий не любить цей композит, — сказала Іванова, пригадавши розповіді його співробітників.
— Йому не обов’язково пояснювати, з чого протез… От тільки хто змайструє? Там особлива конфігурація.
— Учні Швидкого. Їм, думаю, можна сказати, для чого і кому.
Руслан Максимович ніби не чув останньої фрази. Він чухав вівчарок, смикав їхні загривки, знову й знову обмацував чорні трубочки. Ірина не наважилася повторити запитання. І тільки прощаючись, хірург сказав твердо й рішуче:
— Скажіть Яремаці, нехай прийде до мене — креслення дам, та й поговорити треба. І щоб ніяких домішок — усе, як було у ваших дослідах.
Ніби вона не розуміє, на що відважується оцей сутулий, гривастий, з лагідними й присмученими очима чоловік.
— Казав же я вам, Ярисю! Зігнорували мій досвід і поради, — дорікнув Верхуша, коли повернулася. — Казав же вам, щоб не зв’язувалися з людьми та собаками. Якби оце замість руки та була куряча ніжка, ви б і горя не знали.
— Ех, батьку ви наш, батьку! Де вже для курячих лапок набратись снаги та апаратів штучного кровообігу. Тут аби для людей стачило, — мовила втомлено, сіла в крісло, підібгала ноги, скрутилась калачиком.
Звертання «батьку», вперше почуте від Ярисі, і окрилило Верхушу, і пригнітило, і ніби брязнуло ним об підлогу, так що й кісточки хруснули.
Як же так? — гнівався. Хіба він уже такий старий та немічний, щоб відгороджуватися од нього отим ніби шануванням? Хоча… Вона ж не назвала його дідом. А батьком можна бути і в двадцять років. Навіть почесно. І, певне ж, вона вклала в це слово значення «отаман», «вожак», що, зрештою, відповідає істині. Тут прибіднятись нічого…
— То що ж ви порадите, Климе Гнатовичу? Починала експеримент з благородними намірами, а тепер… Це схоже на мої операції, якими я наситилася в клініці по зав’язку. Кину все і нап’юся до чортиків…
Верхуша погладив Ірину по голові, мов дитину, сказав заспокійливо:
— Не журіться, воно само собою закінчиться. Бо я оце востаннє ледь ублагав головбуха. — «Щоправда, — думав «отаман», — він мені вже тричі казав не з’являтись… А я до нього півником, півником. Можна й ще спробувати. Тільки навіщо? Чи не розумніше передати об’єкт в інститут? Нехай ще там послужить науці».
— Не знаю, коли експеримент скінчиться, а сили мої вже вичерпалися. — Вона й справді почувалася втомленою до краю. Спати, спати… У тихій, затишній комірчині, щоб ніяких сигналів, ніякого чекання — геть од світу з його диявольщиною, пристрастями, самовдосконаленням і самознищенням. Спати. А потім пускати із сином кораблики у грайливому веселковому струмочку. Зривати черешні, обдмухувати пухнасті кульбабки і бігти за пушинками-парашутиками…