До кабінету Верхуші постукали. Ірина випростала втомлене тіло — сіла, як належить заступникові біологічного світила. Якби не отака робота до самозабуття, Ірині, можливо, довелося б задумуватись про начальницьку імпозантність, якої з її зростом і тендітністю не так уже й просто набути.
— Пробачте, — боком протиснувся Мусій, і така розгубленість була на його обличчі, що надія на сон, яка щойно тішила Ірину, осипалася, як давно вже не бачена нею перестигла кульбабка. — Вірте не вірте, а воно росте… В мене окомір… Я, бувало, так міг розділити… — Мусій ледь не пустився в роздебенді про те, як умів він розлити пляшку з точністю до грама й нікого не обділити. Проте розповідати не наважився, адже довелося б розкрити секрет: коли розливаєш півлітрівку білої, то потрібно рахувати, щоб у склянку булькнуло вісім разів, адже в пляшці двадцять чотири бульки. — Точно росте!
— Може, пухне? — стурбовано підхопився Верхуша, навіть не уточнюючи, про що йдеться. І поки усі троє бігли до лабораторії, він «так-такав», наче зіпсутий кулемет. — Так-так-так, — упритул дивився крізь скло. Та зір… Ех, зір уже не вернути. — Якщо вона й справді довшає, — цікавий феномен, Ярисю! — то це ж вам ящик доточувати треба. Молодий чоловіче, — тицьнув ключа розгубленому Мусієві, — візьміть у моєму кабінеті том на літеру «О». Та скоренько. — І коли Мусій залопотів ногавицями, професор, збуджено кліпаючи своїми напівзрячими, запитав: — А ви, Ярисю, могли б пришити оцю руку, якби хлопець уцілів?
— Напевне… Задля того ж і рятували її.
— От-от-от! Відчуваєте, яка перспектива? Скажімо, в когось коротша нога, чи всохла рука, чи ще там щось. Відрізаєте тую ногу, руку чи ще там щось, дорощуєте до потрібного розміру… А може, й не відрізаючи, дорощуєте. Ай-ай-яй! Та це ж!..
Ірина мовчки дивилася на врятований нею уламок людського життя, на скомпоновані вимогою життєвої необхідності шланги, компресори, трубки, колби, що сторонньому відвідувачеві, певно, нагадували витвір штукаря-абстракціоніста. Останніми днями їй теж здавалося, що об’єкт росте, але вона думала, що то галюцинації від перевтоми. А якщо справді росте? На добро чи на зло буде їхня робота? Скільки вже відкриттів, спонукуваних найгуманнішими, найблагороднішими намірами, ставали згодом прокляттям людства? І чи виправдовує творця формула: «Якщо не я, то хтось інший зробить»?
— Чудово, Ярисю! Та оголосіть ви по радіо про наш експеримент, завтра чергу тут удосвіта займатимуть — комусь видовжити, комусь укоротити. Ви про китайські огірки знаєте? Ось зараз молодик принесе том на літеру «О». До двох метрів, буває, вирощують огірки. Ох, даремно ви не послухалися! Треба було з курячою ніжкою експериментувати. Якби принципово довели, що її можна доростити до розмірів страусячої — це ж яка перспектива! Уявляєте — комбінат! Тут тільки процес треба спростити і щоб головбух голосував «за». До речі, біжу до нього. А ви ні в якому разі не переривайте експеримент! Усе спочатку. Геронтологію відкладемо до осені. Де це я подів ключі? Ага, том на літеру «О» і ключі заберіть самі. Я не прощаюся. — Верхуша майже по-парубочому помахав рукою і підстрибом пораненого птаха заспішив доганяти свою мрію.
КВІТИ ЙВАНА-ПОКИВАНА
Олег Іванович зараз жив у ритмі акумулятора — весь день накопичував сили (не визирав у вікно, нічого не читав і не слухав, тільки, віддавшись напівдрімоті, безшелесно гортав свою пам’ять), а потім, тримаючись за стіни, виходив у лікарняний коридор, витрачаючи всю енергію за якихось п’ять-сім хвилин. І все тому, що соромився, щоб його обслуговували чужі люди, та ще й жінки. Коли приходив син, енергія економилася, і тоді він міг послухати останні вісті. Сьогодні вже син навідувався — так що можна й приймачем розважитися.
Хворий потягся до вимикача, та замість звуку з динаміка почув, як рипнули двері. До відвідувача хтось обізвався з коридора, він зупинився перед напівпрочиненими дверима, й Олегові Івановичу було видно лише великий букет троянд. Розкішних, запашних. Саме запашних — Швидкий принюхався: він любив троянди, і їхні пахощі розніжували його, навіть коли бачив ці квіти на поштових листівках. А це справжні кримські, золотисті. І розквітлі, й у пуп’янках. Хто ж воно? Марія? Петро? Певно, Ольга. Діти саме не хворіють і з Миколою в злагоді. Ось як навідається Микола, неодмінно дістане на горіхи: завоював серце отакої жінки, ще й вередує, капосний…
— Чого б я ото, Олечко, дратував начальство? — кволим голосом, у якому все ж вчувалися нотки колишнього владного, не обділеного гумором керівника, простогнав Швидкий.