— І не вгадали! — Двері відчинилися навстіж, і з оберемком краси до палати величаво зайшов Тихін.
Здавалося, він не лише квіти, а й себе несе на трьох тацях, зрадівши, що догодив учителеві так, як це могла зробити тільки Ольга.
Погомоніли про погоду, про конструкцію олімпійського смолоскипа, про те, про се. Підійшовши до крана, Тихін повідламував кінчики стебел, обірвав нижні листочки, видобув з портфеля вазу, кинув грудочку цукру на дно. І все це — хазяйновито, впевнено.
«А ваза пластмасова, штампована, — в’їдливо відзначив Швидкий. — Вже б краще у літрову банку поставив — порозкошували б красуні ще днів зо два, а там і заснули б разом зі мною…»
— Стоятимуть тиждень, не менше, — запевнив Тихін, діловито всідаючись на стілець. — Я оце, Олег Іванович, попрощатися прийшов.
«Ич, цапура, ніяк не дочекається», — боляче ворухнулась у грудях думка про неминучість кінця, вже видимого, усвідомленого і все ж — небажаного. Зло буркнув у відповідь:
— А я ще житиму!
— Звичайно ж! І зовсім я не про те… За кордон їду. Місяців на шість. Цикл лекцій підготував.
«Значить, таки обкрутив ректора, стерво». Злість Швидкого тепер була опредмечена й цілеспрямована, хоч сердитись йому аж ніяк не випадає ні з міркувань етичних, ані з медичних.
— У мене, — тим часом просторікує Пильнюк, — ідея на виріст, прихильників у неї більшатиме з роками. Як у теорії відносності.
— Чесно кажучи, я й досі невеликий спец в Ейнштейновій теорії, так що й вашу навряд чи втну.
«Ти дивись, навіть на смертному ложі єзуїтствує», — якось аж весело подумав Тихін і ще веселіше запропонував:
— Хочете, я вам розповім її суть? Коротко. — І, не чекаючи згоди, із захватом і чарівливою довірливістю повідомив: — Я знаю, як зробити електричне поле з величезним градієнтом, таким, що на дипольний момент нейтрона діятиме. Відбиватиме нейтрони, як дзеркало світло. От вам і захист проти бомби…
— Брехня, — кволо буркнув Швидкий.
— Що?
— Брехня, кажу. По-перше, градієнтне поле втягуватиме диполь, а не відбиватиме. По-друге, на вістрі голки вже створено поле, в якому й вольфрам випаровується. А де взяти матеріал, щоб витримав більше поле? Усе сублімує. Так що не ображайтеся, Тихоне Руслановичу, брехня…
— От ви завжди так, — тоном ображеної дитини мовив Пильнюк. — Нікому не вірите, окрім Ольги. Я до вас із щирим серцем, радістю хочу поділитися, а ви одразу обухом. — Він засовався на стільці й гнівливо одвернувся.
«Чортяка його знає, — одразу й пожалкував Швидкий за свою нестриманість. — Може, в його ідеї і є щось путнє. Схема, що працює на інтерференції змінних полів, принципово можлива. А дивись, наш Тиша і придумав якісь схрещені лазерні промені…»
— Чому ж ви, голубе, не робите установку? Та тут кувати, клепати зараз треба, зв’язатися з ядерниками, зацікавити корифеїв, а вас на гастролі потягло.
«Нема дурних, Олежику, — подумки всміхнувся Тихін. — Кувати, клепати, а золоте яєчко корифеям у капелюх вкинути — користуйтеся, прославляйтеся. А може, і я, чорнороб-клепальник, хочу слави? І ділити її задурно з кимось не збираюся!»
— Це нікуди не втече — інститут, установка, — сказав розважливо Пильнюк. — А зараз треба подивитись, що в наших зарубіжних колег робиться. Запрошення є. Не скористатися ним просто злочин. Обмін ідеями — на користь науці. А до вас я з характеристикою. Завізуйте. — І вже папірець зашелестів, і ручка з’явилася.
«Отакої, виходить, не вламав ректора», — подумав Швидкий, а вголос почав відмагатись:
— Та я тепер вам не начальник. Незручно, та й не годиться. — І справді, чому має підписувати характеристику людині, яка працює на іншій кафедрі?
Тихін, великодушно пробачивши щойно завдану йому кривду, знову був відвертий до наївності:
— Я вам правду скажу: ходив до ректора, а він просто знущається з мене. «Так усе й напишу, каже, що авторитетом не користуєтесь, надій не виправдали». Я почав запевняти його, що назавжди піду з інституту, то хоч би вирядили по-людськи. Навіщо майбутнє шторочкою завішувати: «не користується авторитетом». Ну, помилявся. Визнаю. Каюсь. Запевняю, що не повторю. Та я вже й спокутував провину, догану на зборах зняли. Тепер я — як усі, рядовий учений. — «А дзуськи — рядовий! Нехай оті «всі» ще спробують дотягнутися до мене!» — Але ж і зрушення є, зокрема в науковій роботі. Так і напишіть: «зрушення». Я їду за кордон власним коштом, то чому б не дати мені пристойну характеристику?
Олег Іванович втомлено дивився на Пильнюка і розв’язував психологічний ребус — чи в момент брехні Тихін тільки розсудливо й послідовно веде обрану лінію, а чи в якусь мить починає й сам вірити власній вигадці?