І лише Тихін Пильнюк, заклопотаний виїзними документами та всякими медкомісіями, стояв осторонь цих тривог. Однак, прочувши про відчайдушний намір учнів Швидкого, вирішив виправдатися перед колишніми товаришами за своє невтручання, а заодно скористатися ситуацією…
— Ось, — задер він теніску й показав Петрові червонястий рубець, — я після цього щеплення два дні качався. Ледь на ногах стою. А ще ж і зуби пломбую. Є в мене дантист знайомий, на конячих копитах може ставити пломби — не випадуть. Скоріше кінь ‘беркицьне. — Далі йшли викладки наукового порядку, з яких виходило, що після зробленого відкриття Тихін почувається більше теоретиком, аніж експериментатором. — Я переконався, — казав він, — що мозок може таке видати! Якщо створити рекламу, заручитися підтримкою академічних дідів, то й за життя лаври ростимуть на моєму городі… — Однак Тихін чесно зізнався, що розучився працювати руками. — Який з мене помічник? — самокритично батожив він себе. — Ще, дивись, переплутаю щось, Швидкий анігілює, а експертиза виявить, що через мою необачність. Ти ж, Петре подумаєш, що я помстився йому за невизнання.
Отож усе зводилося до того, що Тихін не має морального права допомагати колишнім колегам у їхній напруженій, спішній і надзвичайно відповідальній роботі. Не обминув він і вчорашньої розмови із Швидким.
Не уточнюючи причин візиту (провідував хворого!), розповів Петрові, як учитель гладив його по щоці, прокоментувавши це таким чином:
— Лащиться, бо помирати неохота. Хоче, щоб батько вилікував. Мене ж ненавидить люто. Бо й, голублячи, дивився, мов крокодил чи удав. У нас із ним біологічна несумісність, — Тихін забивав цвяха міцніше, по саму шляпку, — йому неприємно буде носити в грудях виготовлений мною протез. І почне знову пекти та наривати. На тебе тінь, на батька хмара. Так що викручуйтеся самі.
Петро не знав, як позбутися баляндрасника. На Тихонову допомогу вони не сподівалися, тут аби він хоч не заважав.
А Тихонові треба виговоритися — адже власні міркування, спостереження, винахід, вдало сформульована думка — то наче місячний камінь, дорогоцінний алмаз, яким хочеться володіти безроздільно, та ще дужче хочеться, щоб цією дорогоцінністю хтось помилувався… Хоч який комунікабельний і всюдусущий був раніше Тихін Русланович, однак друзів у нього останнім часом поменшало, а як точно сказати, то й зовсім не стало. І те, що з ним контактував підло обікрадений Петро, збуджувало Тихона, спонукало до відвертості, справжньої чи показної, аж до хворобливого хизування.
— Певен, що зробите Олежикові міцну горлянку, — насмішкувато продовжував Тихін. — Кричатиме на вас, що й стіни дрижатимуть. — І без видимого переходу, але за внутрішньою логікою своїх міркувань додав: — Не вважай мене, Петре, негідником. Якби ним був, то відверто не говорив би, а таку паранджу із красивих слів зіткав, що ти на мене молився б, як на Сікстинську мадонну. Що тобі привезти з-за кордону? Шкода, що в тебе дітей немає, — це така радість. Я не вірив, поки сам не став батьком. Беріг нове звання, нікому не відкривався, поки Іванова не розбрехала. Тепер мій старий вимагає, щоб одружувався з Любавою. А що я її, силуватиму?
Тихін уже пояснив батькові, що Любава й не господиня, і нікудишня мати, і просто нецікава людина. Сформульовані в тій нелегкій і неприємній розмові виправдовування тепер повторювалися легко й видавалися доконечною істиною. А й справді, як можна одружуватися з людиною, коли в ній немає нічого такого… привабливого, скажімо. Дивишся на неї, мов на білий екран перед сеансом. Нудьга така, що свої очі проковтнути хочеться! І про що з нею говорити, коли вона геть не цікавиться Тихоновою науковою темою? Де вже темою, коли вона про фізику взагалі має дуже приблизне уявлення. Та, зрештою, вона просто не хоче виходити заміж за Тихона, запевняючи, що й сама дасть синові раду.
— Ми зовсім не підходимо одне одному, — каже щасливий батько Петрові і, може, сам у цю хвилину остаточно переконується в справедливості свого твердження. — Мені б твою Зойку… — І жартівливо додає: — Може, подаруєш, Петре?
Петро не сприймає жарту.
— Ти хоч за кордоном отак не плещи. Подумають, що ми всі на тебе схожі…
— А що тут такого? — дивується Тихін. — У нас чоловіча розмова. Повинен же я комусь жалі свої виплакати. Я, знаєш, теж не залізний. Невдача за невдачею. Ти закинув би слівце деканові — нехай характеристику достойну підпише.
— А до чого тут я?
— Ти ж ручкався з ним, коли в місцевкомі головував. Він тебе й досі поважає. От дивина, — силувано усміхається Тихін, — я ніде не сидів (ти мені пробач, у нас чоловіча розмова), я ніде не сидів, а начальство до мене ставиться, немов до скаженого пса. Це за листи в партком та народний контроль. Усім тоді перепало, бо комісії розворушили багато всякої всячини. Звичайно, кому такий працівник до шмиги? А я вирішив — боротися! Усіх їх — на чисту воду! Знаєш, як я недавно декана підчепив? — Тихонові приємно згадати той випадок, що підтвердив його досконале знання людської психології.