А було це так: йшлося на вченій раді, здається, уже вчетверте, про обрання Тихона на наступний строк роботи. Належало прочитати його особову справу, так протокол вимагає. Декан же, збуджено потираючи руки, оголосив: «Ну, розповідати про Тихона Руслановича я не буду — ви всі його добре знаєте», — і єхидно посміхнувся при цьому.
«Отут ми тебе й спіймаємо», — вирішив Тихін, а декан тим часом продовжував: «Читати папери, думаю, теж немає потреби, якщо ніхто з членів ради не наполягає». Дідам не хочеться засиджуватись — вони й не наполягають. Починається таємне голосування.
— Я мовчу, — розповідає далі Тихін, — чекаю результату. Наперед знаю, що провалять. На душі муторно, ніби гусені наковтався. Десь за півгодини декан оголошує: «Колеги! Дев’ятнадцятеро проголосували «проти» обрання Тихона Руслановича на наступний строк роботи, один — «за». Я йду додому. Пишу заяву в народний контроль про порушення порядку розгляду справ. Завваж, не скаржуся, що мене затискають чи ображають якоюсь несправедливістю, просто сигналю дро порушення процедурних правил. Комісія підтверджує факт. Деканові догана. Мені відстрочка на рік, бо згідно з інструкцією переголосування проводиться через рік. Я вмирав зо сміху, почувши, що деканові надавали по шиї. Й правильно зробили — взявся керувати, мусиш знати всі правила й дотримувати їх.
Та хоч би про що розповідав Тихін, він не забував делікатно нагадати Петрові своє прохання:
— Так що сходи до нього й попроси — хай нормальну характеристику мені підпише.
Набурмосена Петрова парсуна сколихнула в Тихона зачаєний сумнів щодо товаришевої доброзичливості. «Він ще сердиться за статті», — подумав Тихін, і вже розмова сама собою звертає на слизьку стежку, якій би краще було порости бур’яном забуття, щоб не доводилося оце вимережувати…
— Я ж для тебе старався, — запевняє Тихін Петра. — Коли б вони вийшли з друку, а ти — з тюрми, я б написав у журнал: «Шановні читачі! Роботи такі-то надруковані П. Яремакою під псевдонімом Т. Пильнюк». Слово честі, так і планував, та Олежик втрутився. Ну чого ти головою крутиш? Думаєш, брешу? Ти ж хороший чоловік, не можеш мене підозрювати. То лише негідники в кожному бачать свого двійника. Сходи до декана. Уявляєш, як він рота роззявить од здивування, що саме ти прийшов, що не маєш на мене серця за так званий плагіат.
Тихонові аж у грудях залоскотало, коли уявив таку картину. І посвітлішала лабораторна кімната, де ведуть вони з Петром розмову, і м’яким видався звичайний стілець, блискучий від багаторічного старанного служіння науці.
— Хочеш, я тебе возвеличу? — раптом великодушно пропонує Тихін. — Візьму у співавтори. Тільки тобі кажу, бо ти — порядна людина, а що сидів у тюрмі — не важить, через бабу свою, це ж ясно. Зоя гарна жінка, але про що тобі з нею говорити? Ні-ні. Не мотай головою, як бик. У нас чоловіча розмова. Зоя — вірна дружина. Я жартома пробував підкотитись, коли ти перевиховувався, такого одкоша дістав! «Шановний Тихоне Руслановичу, — сказала, — я чекатиму Петра, хай хоч що з ним трапиться. А з вами… будемо друзями, не більше». Уявляєш? Та це ж золото — не жінка. Та коли навіть з нею не знаходиш відради — тут не тільки літак з курсу зіб’єш, тут місяць пополам перекусиш. Моя аптекарка теж іншим подобається. А мені… Ну, одружуся з нею, а далі що? Ні, краще вже бурлакувати. Так от, про відкриття. Чи знаєш ти, Петре, що японці з супутників читають наші думки? Поки оце ми з тобою теревенимо… Е ні, брешу. Ми ж у приміщенні. А якби під чистим небом, то прочитали б.
— Безглуздя якесь, — буркнув Яремака, — хіба їм робити нічого?
«Ото почалася б веремія, — всміхнувся собі, — якби й справді люди навчилися думки одне одного читати!»
— Не віриш? Ну, як хочеш. Сучасна електроніка дозволяє вибірково стежити за директором заводу, скажімо. Електроніка і голографія.
— Безглуздя, — повторив Яремака.
— Поговоримо, коли ази голографії збагнеш. Я вже здогадався, як вони це роблять. І сам дещо… Як дозрієш, у співавтори візьму. — Тихін відчув, як усе-таки мулько йому сидіти на твердому допотопному стільці і як задушно в цій тісній та захаращеній лабораторній кімнаті. — Забалакалися ми з тобою. А Олежика рятувати треба. І що найсмішніше в цій історії — Олежик, який плював на твій графіт, тепер у грудях його носитиме. Та якщо він дізнається про це, в нього заворот кишок почнеться! Ну, біжу! То не забудь про моє прохання. Коли підеш?