— М…м…
— Ну, чого розмекався? Звільнишся — і топай. А не підеш, я й сам у декана видеру — я про нього знаю таке… Не забувай, що його заступником був. Я тепер злий. Виперли мене з кафедри і радієте… Ну, бувай.
А через два дні Тихін сидів перед шоколадного кольору дзеркальним столом декана. Олександр Борисович жував ковбасу і підписував папери. Коли озивався телефон, він кидав кусень у відкриту стінну шафку і хапав трубку. Переговоривши, знову брався до їжі.
— Не можу я йти проти совісті. Не можу. — Олександр Борисович відкусив шмат ковбаси і, стуливши для пристойності губи, почав повільно пережовувати. Від цього добродушне обличчя його видовжилося, злегка побагровіло й стало схоже на кормовий кавун. Очі мирно, з цікавістю розглядали Тихона, котрий зігнувся на стільці, склавши човником — долоня до долоні — руки, наче хотів вловити крихти, що, можливо, випадуть з деканових уст. — Мене тут посаджено, щоб я боровся і захищав. Мені вірять. То чому ж я маю підписувати фільчину грамоту?
— Я їду своїм коштом. Можу й без характеристики, можу будь-яку показати, коли хтось поцікавиться. Але ж соромно інститутові, що виховав науковця, який «не має авторитету», а саме так ви хочете написати. — Тихін розправив плечі, поклав ногу на ногу — він утверджувався у своїй правоті, — Чужі мене поважають, запрошують. А ви? Це вже схоже на адміністративне переслідування, на помсту за те, що критикував вас, що мислю інакше, ніж ви…
— Ну що ти хочеш? — Олександр Борисович з жалем вкинув у шафку недогризений апетитний шматочок і причинив дверцята. — Катайся на здоров’я за свої чи батькові без характеристики. Я думав, потрібна рекомендація для людей, котрі тебе прийматимуть. А раз тебе там знають, бери відпустку чи звільняйся з роботи і налаштовуй валізу.
— Та зрозумійте, — Тихін пустив у хід резерви, — що я хочу піти в інший інститут, досить мені у вас за пасинка бути. А хто мене візьме з такою рекомендацією? І невже так важко замість «не користується» авторитетом написати «користується увагою співробітників»? Хіба це не відповідає істині? Мені ви й справді стільки уваги приділили, що скаржитись не випадає, — на трьох зборах чистили, про вчену раду вже не кажу…
Декана шматують сумніви: Тихін давно всім у печінках сидить і своїм єзуїтством, демагогією та підлістю завдав стільки шкоди факультетові, що не гріх і помріяти про його видворення. Тому фраза «хочу піти в інший інститут» прозвучала деканові святковою увертюрою. Але плата, якої одразу зажадав Тихін (а без торгівлі та комбінацій то був би вже не Тихін), видалася Олександрові Борисовичу безсовісно високою.
— Ну, добре, — вагаючись, каже декан. — Ти даєш мені чесне слово, що не повернешся до нас, якщо підпишу?
— Даю.
— Ні, — відмахується Олександр Борисович від такої легкості, — ти поклянися, що не матимеш претензій до технологічного інституту.
— Ну що ви ламаєте комедію? — нетерпеливиться Тихін.
— Ех, шановний, — зітхає декан, згадуючи, скільки разів уже обводив його Тихін круг пальця. Аж не віриться, що нарешті здихається отакого крутія. І що воно за людина? Зверху глянеш — нелинь, а зазирнеш усередину — трухлятина, що живого місця не видно. Та ось хоча б і з оцим ультиматумом… Як же його й не підписать документа людині, з якою все-таки стільки пропрацювали разом? Але ж гидко, що тебе за барки беруть: «Дай, і без усяких!» — Ти не ображайся, Тихоне, що розмовляю з тобою, мов із студентом. Все-таки я старший за тебе удвічі.
— Ви мені як батько, — у Тихона зблиснули сльози.
— Ну перестань… Знаєш, що я тобі порадив би на прощання: їдь кудись на Далекий Схід, там тебе не знають, почни життя заново. В тебе добрі організаторські здібності, завоюєш авторитет, завідуватимеш кафедрою і вершитимеш великі справи. Ну чого тобі товктися в нашому перенаселеному кандидатами наук краї, де ти вже так перед людьми… Одне слово, вертайся з-за кордону і гайда все починати спочатку.
— Спасибі, — Тихін дістав хусточку, — Ви мені повірили, і я виправдаю… — Потиснув деканову руку.
Сльози душили так, що мусив зайти до туалету. Сльози сорому, ганьби і… зла проти тих, хто принизив його, змусив кланятися. Подумати тільки! Декан «Любительську» жував над його характеристикою і пропонував Примор’я. Нехай своїх дітей туди посилає! Там крута океанська хвиля і помідори завбільшки з гарбуз. Дожився, Тихоне, що трояндочки Олежику носив! А батько он по всьому місту найкращі ліки розшукує для цього тирана. Ох, давно Тихін так не плакав, хіба що в дитинстві, коли карали його за якусь провину. Перед Яремакою він, відомий спеціаліст з фізичних наук, балансував на канаті, улещував. А той, мов тупоголовий бик, тільки мукав, неспроможний збагнути наукової ідеї, коли вона хоч трішечки відхиляється від традиційних уявлень. До чого ж слабку підготовку дає технологічний інститут! І вони ще мене умовляють не їхати! Хочуть, щоб дурнем був, таким собі бичком мекав тут усе життя? Смерди. Плебеї. Я повернуся з Європи з дипломами й славою, будете роти на мене роззявляти, як селюки на перший паровоз…