Тихін спустив воду, заспокоївся. Набравшись сил та рішучості, попрямував пломбувати зуби.
БАТЬКІВ КАШКЕТ ПРИМІРЯЮТЬ ЗМАЛКУ
Як донедавна співчувальники уболівали за Ольгу, так тепер дружно заздрили їй. Бо й, скажіть на ласку, чи не дивно, щоб на двох малих діток прийшов молодий, здоровий хлопець? Що йому, дівчат мало? Чи, може, ущербний і на своїх нащадків не сподівається? Для Ольжиних сусідів прихід Миколи в її сім’ю був рівнозначний народженню Христа з тією лише різницею, що з появою Ісуса пов’язується літочислення багатьох народів, а з появою Ольжиного приймака — події лише одного мікрорайону.
Микола не глухий, та особливо не треба було й дослухатися, аби почути кидане йому вслід: «Блаженний пішов. От тобі й нещасна та скромна». — «Еге ж він молодший за неї?» — «Та вона його на роботі обкрутила. Начальниця. Ні страму, ні стиду в людей». — «Про який страм кажете, коли двоє сиріт на шиї висять? От де його очі були?»
У великих будинках, де дня не минає без подій, гідних цілодобового обговорення на лавочці, що перед під’їздом, чи на присмерковій нараді всюдисущих господинь, коли вони догукуються своїх шибеників на вечерю, навіть найбільші сенсації забуваються швидко, бо їх немилосердно витісняють події сьогоднішні, найсвіжіші. «Ви чули, в п’ятдесят третій, кажуть, собака здох. Чумка». Другого дня чутка ще тривожніша: жек намовив пожежників, і вони з самого ранку баграми стягують рами з балконів тих господарів, котрі наважилися самоправно засклитися. Це вже не чумка. Де тепер мішок з картоплею поставиш? І кому воно заважає, що я засклив свій балкон, — не на трасу ж він виходить?
І так щодня — подія за подією. Та в цій веремії Ольжине заміжжя все ж стало подією епохальною. Важко сказати чому, але воно із зацікавленням і пристрастю, доброзичливо чи заздрісно, співчутливо чи єхидно обговорювалося майже всіма мешканцями під’їзду, й аж так, що стало визначальним фактором: «Це було ще до того, як Ольга приймака привела» або: «Та я ж пам’ятаю, вже в Ольги приймак був, як нам труби міняли». І хай би Микола був тугуватий на вухо, все одно колись та почув би, як на різних нотах вібрує образливе слово «приймак». А Микола мав добрий слух. Микола був молодий… І гордий. Взагалі-то він розважливий. А от же боляче стьобонуло випадково почуте слово. Хоч і переконував себе, що дослухатися до міщанських балачок — недостойне заняття. Яке значення має — дружина прийшла до нього чи він до неї? Забобони. Та й кому яке діло до його сімейних справ? Немовби відмахнувся од нікчемних роздебендів. А ввечері, коли Ольга стелила ліжка, затримав погляд на голубому вензелі, яким позначена була вся її білизна. А таки кладеш, брате, голову на чужу подушку з не зрозумілим тобі вензелем. Це не «їхня» подушка, а «її», Ольжина. Тут все її — і речі, і діти. Лише він чужий, сторонній. Сказано ж — приймак. Холодне, як вужачок, слово ворухнулося в грудях, і стало гидко якось — чи від цього слова, чи від того, що допустився думок, які межували із зрадою, бо несли відчуження.
Скоріш інстинктивно, аніж з розмислу Микола уникнув вечірньої розмови, що для них з Ольгою стала ритуальною, — у ці парламентські хвилини вирішувалися і сімейні, й виробничі проблеми. Зараз Микола вийшов до дитячої кімнати утихомирити синів. Виявляється, Костик упіймав «дуже відполірованого» жука і тепер лякав ним Василька. Попутно хлопці виясняли на чому працює мотор у вертольоті, і авторитетне Миколине слово поклало край суперечці. Мазун Василько, проказавши «на добраніч», по-дитячому безпосередньо обняв Миколу і чмокнув у щоку. Тепле, довірливе тільце притислося до Миколи, і ніжність, бентежна й лоскітлива, сколихнула його. Погладив Костикові чубчик, поправив ковдру на Василькові. А що відчувають справжні батьки в такі хвилини? Микола пригадує материну розповідь про його власне народження, слова про те, що батько був «геть сказився на радощах, дізнавшись, що син уродився». Радість батьківства — це, мабуть, щось незбагненно високе: ти увічнюєшся, ти продовжуєш рід, ти маєш кому передати естафету своїх сподівань і намірів. Тільки спершу все це в сфері емоцій, непояснимої щасливості, далеке від раціоналістичного: «відтепер я буду вашим татом». А в нього все від «раціо» — він шукав контактів із дітьми, знаючи, що це єдина стежка до серця їхньої матері, яку покохав несподівано, але вже такою всепоглинаючою любов’ю, ніби й не мислилося йому іншої долі, а всі його парубоцькі страждання видавалися просто смішними. Хіба могла в нього бути інша дружина? Вони народжені одне для одного. Тільки загубилися в цьому велетенському світі. І тепер ось їхнє щастя проросло з її горя. «На зміну ночі — день, у парі з смутком — радість».