— І літаки, — це вже Василько сам на своє запитання відповідає.
— Літаки й чужі бувають, — уточнює Костик.
— Знаю, знаю. Із зірками — то наші. Вони пікірують, а тоді джух у небо і бабах у «хенкеля». А той — вжик у болото. А дим із води шквар-чші-ші!
— Ні-ні, наш вжіу-вжіу-вжіу! Трах-тах-тах! А їхній чвирк.
Піднялася така стрілянина, що й забулося, з чого почалася розмова. А дід і радий, бо довелося би потверджувати, що Батьківщину, як батька та матір, не можна міняти. А як же тоді з Миколою? Так і ходитиме все життя в дядьках? Негоже то, негоже. Хлопець хороший, дарма що вітчим. З дітьми справедливий. І як його все зв’язати? Нехай Валерій простить. Бо не зрада це батька. Хіба можна зрадити те, що не існує? А може, й зрада? Я от не одружувався вдруге. Хоч міг би, та… таки ж не міг. А Ольга послухалась мене, старого, — без мужчини хлопців не виховаєш. А як воно в неї на душі зараз? Мовчить. Тільки схудла, серцем заніміла. Не співає і в очі прямо не дивиться — усе навскоси, навскоси. Наче й життя її пішло косою дорогою. Отакий-то коверкот.
— Я оце, Ольго, думаю, що пора б хлопцям Миколу батьком величати, — завів дід Пилип із дочкою розмову наприкінці другого року її заміжжя. — Я собі мислю, він же не приймак у нас, а справжній господар.
Ольга нічого не відповіла, тільки руки її стали повільніше, млявіше оббирати картоплю. Останні два роки вона чесно, самовіддано слугувала батькові, синам, Миколі. І примхливій матінці-науці, і її Зевсу — Олегу Івановичу. Усе так крутилося-вертілося, що ніколи було думати про себе…
У синів з’явився новий товариш — Микола. З ним вони борюкалися, стріляли, лазили по деревах. Але Микола не карав дітей за провини, не лаяв, не привчав до послуху — боявся настроїти їх проти себе, боявся Ольжиного осуду за різке слово чи ляпас. Микола не наважувався бути батьком — він був товаришем. Хлопці це відчували й одразу ж стали використовувати: дід Пилип за ремінець — вони за Миколину спину, Ольга за лозину — вони на Миколині плечі.
— Дядьку, купіть морозива.
— Дядьку, в мене ніжки болять.
Дядьку, дай, принеси, дістань, знайди… Микола почав морщити лоба — йому обридало вередування дітей, а виховувати їх дубцем не наважувався. Ідейний фундамент Ольжиного заміжжя — дітям потрібна міцна чоловіча рука — розколювався, осідав. А кохання? Чи було воно, коли виходила за Миколу? Був страх — це точно. Віра, що ощасливить дітей і навіть Миколу (він так палко говорив про свої почуття), лоскотала Ольжине серце. Була повага. Покора батькові й своєму розуму і тілу. Певне, була й любов, а може, уламок з колишньої любові, взятий для щоденного користування. Окрім глибинного почуття відповідальності за рід людський та пов’язаною з ним потребою пристосовуватися до мінливості життя, Ольга, як і кожна мати, любила сталість і визначеність, тяглася до споминів, а ще зринало в ній іноді бажання поглянути на себе в дзеркало. Об’єктивне і неупереджене, воно останнім часом показувало сумну і невпевнену в собі жінку. Лише міцно стулені губи та очі, немов генератори кульових блискавок, свідчили, що душа в цієї жінки не зламана, а лише знову стислася тугою пружиною і тепер або ж лопне, або ж випрямиться і вдарить…
— Я так собі мислю, Ольго, що дітям пора Миколу батьком величати, — нагадав про себе старий Пилип.
Ольга дочистила картоплю і почала набирати в каструлю воду. Вона так різко відкрила кран, що труби загули, захрюкали й затрусилися, аж котрийсь із сусідів постукав по трубі. Схаменувшись, Ольга прикрутила кран, вода потекла спокійно.
— Ну, як собі хочеш, дочко. Під сережки вуха проколюють зарані. Дивись.
Микола часто їздив у рідне село, але Ольгу з дітьми туди не брав. І досі не познайомив з родичами. «І я хочу з тобою», — хлипав Костик, коли дядько збирався в село. «Я теж хочу хвостик свинці покрутити», — уточнював мету Василько.
Микола розгублено розводив руками, не знав, що говорити.
«Ми будемо дивитися Алі-бабу і сорок розбійників», — виручила Ольга. Не казала про цікаву книжку чи морозиво — тільки сорок і не менше розбійників могли пересилити свиню з хвостиком.
Їй було боляче, що Микола не знайомить її і синів із своїми батьками. Може, боїться, що вони образять Ольгу чи дітей неприкрашеним словом за те, що, мовляв, обкрутили (саме так можуть сказати) їхнього парубка? А може, думала вона, соромиться показувати чужих синів і чужу жінку, до яких у прийми пристав? Обидва ці припущення, хоч яке було істинне, аж ніяк не втішали. Більше Ольга схилялася до думки, що Микола таки соромиться свого одруження. Пригадалося їй, як умовляв він узяти його прізвище. Ольга послалася на зайнятість, але й віднікувалася: «Як ти собі мислиш, Миколко? Усі мої статті вінчає прізвище «Костюк», і раптом я від нього відмовлюся. Та й клопоту з паспортом… А дітям пояснювати та перевчати…» Микола тоді розсердився. Отже, самолюбства хоч відбавляй. І раптом — чужа жінка, чужі діти…