Терпіння й доброчинства щоденно жаліти сиріт не вистачить і в святого. Навіть Дід-Мороз лише кілька днів розносить дарунки. «Тож і не картай себе, Миколко, — вже й виправдовувала про себе Ольга чоловіка, вболіваючи за нього, немов за дорослого сина, який заплутався, вимережуючи свою біографію. — Бути вітчимом нелегко. Ти ще й молодець. Уже другий рік — і жодного збою. Ти кращий за мене». Ольга раптом упіймала себе на тому, що в думках розмовляє з Миколою. Раніше вона так лише з Валерієм говорила. Грішниця, дворушниця. На кого ж із них тепер казатимеш «любий»? Валерій завжди ішов праворуч тебе (військовий-бо — козиряв). Микола іде зліва. Запізнився… Вже половина комірок пам’яті заповнена першим коханням. І кого тепер зраджуєш, Ольго? Напевне, Миколу. Адже він сподівався, що чужі сини стануть рідними і що твої почуття будуть неподільними. А діти схожі на рідного батька, і пам’ять гамує свіжу любов.
Не тільки заради дітей вона виходила заміж, катує своє сумління Ольга. Хотілося переконатись, що не зайва, не пропаща, не затоптана рута. І з жалю до нього — бо ходив голодний та заскубаний. І з вдячності — бо дав їй на мить забути про горе, нагадав про кольори життя. І на зло сусідам: усе жаліли сиріт, усе співчували, розпитували, чи паркет не розсохся, чи вікна поремонтовані, чи не протікає радіатор, квіти дарували та кликали в ліс на машині. А один навіть лящі приносив… І через Тихона Руслановича: він єхидно цікавився, чому так часто її запрошують на наукові конференції. Відповіла нахабі, що, мовляв, головам оргкомісій ліжка щоранку в готелях застеляє. Проковтнув язика — більше не розпитував. Може, тому, що вона слів не добирала… Боже, почув би Валерій! І Миколка не закохався б, якби побачив її в ту мить, коли каналізацію проштурхувала, а дротина гнулася, в трубу не лізла!.. І царівна-наука прислужилася її одруженню: саме тоді вони працювали над бронею, все було так добре, і вони розумілися без слів. Бували випадки, що, мов гіпнотизер, наказувала йому — «оте зроби», і він усе точно виконував, аж їй лячно ставало: чи не чаклунство?
А тепер він нещасний. Цькують приймами, і відчув себе скривдженим. Почекай, голубе! Ще вони заздритимуть тобі. Вона виховає синів у повазі до нього. Вона допоможе йому стати професором, а сама до найкращих кравчинь і перукарів ходитиме, начіпляє на себе пір’я та брязкалець… Хоча ні, не те. Бо завжди знайдуться люди, які скажуть: він у прийми пристав заради машини чи кар’єри. І все ж вона косу свою закрутить у вигляді цунамі. Нехай плещуть… А взяла б вона оті лящі — теж брехав би сусіда не менше, ніж зараз, ображений відмовою. Ніколи не вгодиш тим людям, котрі інших принижують та гудять, щоб самим видаватися більшими, значущими, бо це один з їхніх способів самовозвеличення. Недарма при комплектуванні космічних екіпажів враховується психологічна сумісність. І на виробництві тільки той колектив дружний, де люди психологічно схожі. От аби й будинки заселялися за принципом сумісності! А в коханні у сто крат більше чинників благополуччя. І якщо вже судилася їм спільна доля, невже вони не збережуть свого багатства? Вона все зробить, щоб вдовольнити його чоловічу гордість… Так вирішила Ольга.
Нагода здійснити цей намір їй випала дуже скоро. Привід був уже знайомий. Навесні Микола сказав:
— Цього літа везу хлопців до баби. Сама розумієш, незручно якось, що вони мене дядьком кличуть.
І почали умовляти першокласників. Дід Пилип оголосив приз: хто перший стане казати «тату», тому дід дарує живого їжачка.
Василько здався перший. А Костя раптом вибухнув образою:
— Усі ви зрадники, — схлипуючи, виніс вирок. — А ви, дядьку, чужий солдат. І свиня ваша поганюча. Я більше не їстиму сала.
Він одягнувся і, мабуть уперше в житті, пішов гуляти без брата. Неприкаяно ходив довкола будинку. Зазирав у мотор розкритого автомобіля, бив ногами скати, кидав камінці в калюжу.
Ольга бігала од вікна до вікна — чи не влізе у яку біду… Мрячило. По шибках стікали сльозини і застували Ользі світ. Уже й смеркло, діти порозходилися по домівках, тільки маленька Костикова фігурка хлюпалася в калюжі, місила танучий сніг. І Ольга, накинувши пальто, пішла по сина…
Вранці під Костиковою подушкою вона побачила батьків кашкет льотчицький, а в своїй косі нові сивинки…