Відчайдушна спроба вдовольнити чоловічу гордість закінчилася невдало.
Микола ж збагнув, що Ольжине серце віддане дітям, причому Костикові дісталася трошки більша його частинка.
Ображений «третій син» несамовито накинувся на метал — місив його, переминав, плавив, ламав прес-форми… Додому приходив пізно, сяк-так вечеряв і бухався на подушку.
Навіть Дід-Мороз застрайкував би, коли б довелося упродовж усіх дванадцяти місяців роздавати дарунки.
Ольга, як і раніше, купувала-варила-смажила-прала, тепер ще й учила з першокласниками уроки, на сон мусила розповідати казку, неодмінно нову, бо Котавасія, почувши знайомий зачин, дружно вигукувала: «Ми цю знаємо, іншу розкажи!» Приспавши малих і впоравшись на кухні, заходила до спальні, де посапував ображений Микола. Ольга гладила його по голові, болісно розмірковуючи — спить він чи удає сплячого.
А сьогодні вранці Микола раптом заявив:
— Хочу рідну дочку.
Ольга промовчала. Забрала дітей з собою на роботу, бо дід Пилип саме зібрався в село — скоро пасха, бабину могилку треба підрихтувати. Ображений тепер уже Ольжиним мовчанням, Микола почвалав до університету чергувати біля Віталикової руки, що раптом почала нестримно рости. На господарстві залишився їжачок, якого виграв Василько. Виграв і знову почав називати Миколу дядьком. «Це не по-козацьки, Васильку, — докоряв дідусь, — обіцяти і не виконувати». — «Ми ж не назавжди умовлялися, — схитрував малий, — а тільки хто перший. І хіба, дідуню, як щось інакшим назвеш, то воно інакшим і стане?» Пилип нічого не відповів малому філософові, бо теж понад усе дорожив істиною, бо і його чекало єдине йому належне місце поруч бабиної могилки. Пелюстки макового цвіту опадають разом, щоб далеко не розлетітися.
В лабораторії Ольга дала хлопцям по ножівці й рашпілю — майструйте. Сама ж заходилася з колегами виготовляти трахею для людини, що помирала, але пульс якої іще вчувався у ковадлах цієї кузні.
Учора вже намотали трубку з графітових ниток. Просмолили її пеком, та не будь-яким, адже їх сотні сортів, а саме тим, що слугував Івановій у її численних експериментах. Гофрована трубка нагадувала деталь протигаза, тільки з одного боку, яким прилягатиме до стравоходу, була приплюснута — в перерізі подібна до листочка ряски, а може, чирви із заокругленим гостряком чи серця. Ручні роботи скінчилися — тепер довге відпалювання за спеціальним режимом, після якого тільки можна буде говорити про інертний «вав». Пор на штучній трахеї повинно бути й небагато, щоб не порушити її міцності, бо, дивись, після одужання пацієнт ще й лаятиметься на роботі, і немало, щоб крізь її стінки могли проростати кров’яні судини — тоді з часом вона покриється епітелієм і зовні, і зсередини. Процес відпалювання графіту значно довший і складніший, ніж випікання тонких порцелянових сервізів. Є час подумати й поговорити про суть життя, а під звуки рашпілів, якими Котавасія майструє собі пістолети й іншу техніку для оборони й нападу, для захисту честі, розправи з противниками, для добування золота, простого й олімпійського, а під звуки ці й думки вимережуються химерні.
— Невже прагнення слави завжди супроводжуватиме людину? — ніби сама себе запитала Марія.
Змарніла, втомлена, з іще різкіше окресленим обличчям — живий графічний портрет, — сиділа вона в старому кріслі, втиснутому між вішалкою для одежі й шафою, і сумно дивилася на Ольжиних дітей.
— Це ж про яку славу йдеться, Маріє? — не озирнувшись, від печі озвався Яремака. — Перше серце вже пересаджене, атомна бомба зроблена, бібліотека в Александрії спалена. Яку маєш славу на увазі? Гагарін був, Корольов був, Архімед корону зважував. Доведеться без слави жити. Все розібрано.
— А для чого діти пістолети роблять?
— Ольгу запитай. Мої не робитимуть. — І подумки закінчив фразу: «Якщо пощастить ними розжитися».
— А як же це, Петре? — наїжачилась Ольга. — Як до біди, то твої у запічку сидітимуть, а мої в окопах? Добре придумав.
«Це мов у тій приказці про теля та бабу з кописткою, — розвеселився Петро, — дітей ще не маю, а обстоювати їх мушу».
— А не буде біди, — сказав упевнено. — ООН розробить резолюцію, згідно з якою нове покоління в усьому світі виховуватиметься по-новому — без фільмів про вбивства, книжок про жорстокості. Хто ж тоді нападатиме?
— Ех ти, пацифіст-ідеаліст. Шкідливий ти чоловік, Петре. Он мої хлопці — рідні брати, а як не помиряться, то й подушками б’ються, й палицями — чим попало.
— Навіть з левеняти можна виростити смирного звіра, — теоретизує Петро. — Якби вдалося хоч одне покоління виховати без пістолетів, телевізійних жахів та агресивних устремлінь — армії довелося б розпустити.