— І все одно, у твоєму світі-акваріумі знайдеться принаймні один, котрий захоче нав’язати іншим свою волю, — запевняє Ольга, — а коли йому не підкоряться — схопить залізяку. Певне ж, таки слави захоче. Дарма, що імен таких «героїв» людство не тримає в пам’яті. Бо хто, скажіть, позував перед фотоапаратом у Сонгмі? Хто кидав бомбу на Хіросіму? Навіть ви не знаєте.
— Підвищуйте до тисячі градусів, — скомандував Яремака. — Аргон щось слабко продувається.
Дискутанти знову взялися до роботи.
ЛІКИ СПОВІДІ
Під час ранкового обходу лікарів Олег Іванович попросив у хірурга «дві хвилини уваги».
— Слухаю вас. — Руслан Максимович, залишившись наодинці з хворим, нашорошив вуха.
Зблідлий, але ретельно виголений Швидкий сьогодні мав вигляд рішучий і помолоділий.
— Ви запитували, що я думаю про Тихона, — почав він неголосно і, здавалося, зблід ще дужче.
— Заспокойтеся, — здивувався такій розмові Руслан Максимович, — вам про це не слід зараз говорити.
— Ні, я мушу сказати перед операцією. А ви вже вирішуйте — самі оперуватимете чи… Я мушу сказати, інакше нечесно…
— Потім, потім скажете, коли одужаєте.
— Зараз повинен. — Швидкий передихнув. — Він… він негідник. Це страшенно боляче. Але його вже не перевиховати. — Росинки поту вкрили чоло хворого. Пильнюк витяг з кишені марлю і промокнув їх.
— Я давно знаю, що мій син… Що не такий він, як мені мріялося. — Тим же шматком марлі Руслан Максимович витер і свого лоба. — Я про інше запитував: чи справді Тихін щось там відкрив, чи то його чергова авантюра?
— Не знаю, — ледь видихнув Олег Іванович. — Не відпускайте його від себе. Стабілізуйте своєю присутністю. Бо тисяча правильних кроків не компенсують одного підлого. А він до цього схильний. Як залишиться без вашого нагляду…
— Там за ним тітка пригляне. Вона строга.
— Ені…
— Спасибі. Я подумаю. Заспокойтеся. Усе буде гаразд. А про операцію не турбуйтесь. Якби я не був упевнений у результаті, то й не наважився б робити. Пробачте, мене там чекають, — і Пильнюк вибіг з палати.
Оглушила тиша. Біль у грудях заснув після очищення чесним визнанням. Недаремно, ой недаремно вигадали люди ритуал сповіді. Олег Іванович не визнавав ні бога, ні антихриста, але і йому хотілося позбавити своє кволе тіло від тягаря «гріхів», хоч, на відміну од віруючих, які чекають потойбічного життя, він не сподівається на продовження свого існування ні в правий, ні в лівий бік від осі координат.
Полегшивши душу, тепер він увесь віддався останнім роздумам про вірну подругу свою — науку, що залишається вдовою. «От якби оце наостанку Петро прийшов», — зітхає він і заплющує очі в чеканні дива, на яке зараз, здається йому, він має право… У притихлому, як завжди під час обходів, коридорі чути важкі кроки Яремаки, скриплять двері, зарипів, приймаючи гостя, стілець. Чи не наснилося? — глипнув «грішник». Ні, не сон і не галюцинація. В руках у Петра скляна запаяна ампула, а в ній щось чорне, гофроване. Трубка ніби. Бліде обличчя Швидкого спалахує цікавістю:
— Що то, Петре? — не вітаючись, запитує хворий.
— Протез, — так само без привітання відповідає учень. — Одному орангутангу ставитимемо. Якщо приживеться, великі діла почнуться. Оце до Іванової їду.
— Так вона ж на собаках експериментує.
— Набридло, мабуть. А тут хворий орангутанг трапився…
— Де ж вона його, бідолаху, здибала?
— З цирку звернулися. Дресирований. Таке виробляв, поки здоровий був. Незамінимий, кажуть.
Швидкий підвівся на лікті, Петро підклав йому під спину подушку.
— Мудра конфігурація, мудра… — роздивляється хворий. — Це ж який протез?
— Кишка якась.
— А чому по периметру чирва?
— Не знаю. Так Ірина накреслила. Точно за ескізом, — не моргнувши оком, збрехав Петро. — Так що наш «вав» упроваджений, чи, точніше б сказати, прямо занурений у життя. А ви його курячим послідом називали.
— Я й зараз про нього не кращої думки. Не забувай, Петре, що ми — металофізики.
— У моєму конспекті записані ваші слова: «Графіт, — казали ви, — це і не метал, і не діелектрик. Уздовж площини базису — провідник, а впоперек — ізолятор».
— От бачиш — ні те ні се. Половинчатість якась. А ми повинні вивчати метали, Я тобі, Петре, заповідаю боронити кафедру від усього половинчатого, непевного.
— І що? Ні кроку вбік?
— Можна. Як в окріп: чуєш, що пече, висмикуй ногу і йди уторованою дорогою. Усе, Петре, усе можна перетворити в метал: і цеглу, і водень, і твій задрипаний графіт. — Олег Іванович раптом знічено поглядає на Петра. — Ти пробач мені… Сьогодні до мене тільки жінки заходять. Ти причини двері й подай там з-під ліжка…