Рипнули двері. Мусій удав, що шукає щось на підлозі, насправді ж збирав силу, розсипану на бусинки, немов порване намисто. Іванова помітила дивну Мусієву позу, і ломик, і погнуті дверцята контейнера. Мусій, випроставшись на повний зріст, невідривно дивився їй в очі. Інша б зблідла, заплакала чи почала виправдовуватись: «Безвихідь у нас була». Інша просилася б: «Пробачте, що стільки горя вашій родині завдали. Заради майбутнього пробачте». Інша обіцяла б: «Все зробимо. Не розголошуйте тільки. Ось таки зшили вашого Віталика. Тільки з мозком щось… Ще трохи, й вилікуємо…» Інша знепритомніла б чи у вікно вискочила.
А ця… Не кліпнувши, зустріла вона своїми великими чорними блюдцями (і де вони тільки взялися в такої крихотулі) Мусіїв погляд.
— Бачили? — запитала строго.
— А… ага… — пробелькотів Мусій, не витримавши її погляду.
— Даремно поспішили. Передчасно… Ми з Віталикової руки всього хлопця вирощуємо.
Це була явна брехня, що могла спасти на думку тільки переляканій жінці. У Мусія затіпалося обличчя, він увесь напружився, ладен кинутися на цю пройдисвітку й кулаками виповісти усе своє горе, і кулаками… за образу, за гендлювання наукою, за…
Ірина Олексіївна обхопила своїми худенькими руками Мусія за плечі, стиснула й аж ніби струснула його.
— Якщо увіткнути вербову гілочку в сиру землю — виросте верба.
Вона казала правду, тому Мусій не пручався.
— Те саме сталося з Віталиковою рукою. З’явилося плече, потім друге й друга рука, а між ним шия й голова. Це було страшно.
Мусій знову напружився, відчувши, що Іванова говорить, як радіостанція «Свобода», — спочатку трохи правди про вербу, а потім суцільні вигадки. Та Ірина Олексіївна, міцніше стиснувши Мусієві плечі, продовжувала майже пошепки:
— …Потім увесь тулуб. Залишилося доростити ноги.
Мусій озирнувся, наміряючись сісти на ящик з-під препаратів. Руки жінки ослабли, почервонівши (видать-таки, соромно за брехню), вона відступила.
— Ми його ростили двадцять п’ять років! А ви за два місяці? — здивований зухвалою брехнею, обурювався Мусій. — Та в материнському лоні дев’ять!..
Ірина розуміла Мусіїв стан, і його наміри не були для неї секретом. Так само тихо, примирливим тоном, ніби вередливій дитині, сказала:
— Ви потім зі мною рахунки зведете. Ще встигнете. Я кажу правду: за два місяці виростили. Гормони й таке інше — довго розповідати. Бамбук за добу на метр може вигнатись.
— До чого тут бамбук? Про людину йдеться, славна-хороша! Я у ваших хіміях-біологіях не професор. Але пояснювати мені, як родиться дитя, не треба.
— Я й сама не повірила б, якби не переконалася, що тіло можна виростити, як виноградну лозу.
Мусій пригадав, що вже чув ці слова від Верхуші. «Ну, тому пробачити можна — у вісімдесят п’ять і не таке скажеш… Але ж обличчя — точнісінько Віталикове. — Страшний здогад обпалив Мусія: — Значить, брешуть. Відкопали, зшили, оживили. А дурна Галя, та, що колись була найкрасивішою, наймудрішою жінкою на весь куток, плаче над порожньою могилкою!»
— Я впізнав його, — ледь володаючи язиком, глухо мовив Мусій.
— Так і повинно бути, — охоче погодилася Ірина Олексіївна. — Рука складається з клітин, що мають повний набір генів у комбінації, властивій тільки вашому синові. Тому й росте копія.
Що воно за «набір», те Мусій пропустив крізь вуха, а от «росте копія»…
— Виходить — (з цими божевільними й сам збожеволієш)… — виходить, ви з моєї руки можете виростити мого двійника?
Ірина Олексіївна відповіла не одразу:
— Не знаю, лише один експеримент… Можливо… «Насміхається з моєї неосвіченості», — майнула образлива думка.
— А з пальця виростити руку, а тоді вже…
— Не знаю, тут гадати не можна.
Буває, що й до очевидних речей людина призвичаюється роками, а тут… Ні, брати на віру сказане Мусій не збирався — як не збирався висловлювати свій страшний здогад, та воно якось саме зірвалося з язика.
— І ви не відкопували Віталика?
У жінки від жаху округлилися очі. Он до чого додумався цей чоловік!
— Були б і ноги звичайні, аби… А так іще ростуть.
— Ну добре, розберемось.
Вогненні гадючки почали раптом змигувати перед Мусієм і заважали йому думати. Два факти були за те, що Іванова говорить правду: коротенькі ніжки «бункерного» Віталика й твердження Верхуші: «Тепер без жінок обходитимемось». Хоча… Верхуша міг повторити слова своєї заступниці. Отже, виходить, лише один факт. А другий… Другий ми зараз знатимемо точно.
Мусій стрімголов помчав додому. Вхопив лопату, ліхтар і, не сказавши нікому з домашніх ні слова, знайомою доріжкою навпростець майнув через ліс на кладовище. Зустрічні запізнілі поминальники сахалися, а то й ховалися обачно, помітивши Мусія, що був мов сам перелесник.