«Короткі ноги, бо утяла. Нехай не викручується, — розвінчував Мусій єдиний незаперечний факт. — Зараз побачимо, зараз про все дізнаємось».
Не без труднощів відшукав синову могилку: тепер і ряди стали копати якось інакше, не так, як раніше, коли Мусій працював тут і коли намагався, щоб симетрія і печальна краса останнього людського притулку хоч якось утішала родичів небіжчика. Чи ледачіють живі, чи байдужіють? Поспіхом відбувають ритуал, і швидше б забути, швидше бігти, мчати. А куди? Певне ж, і самі не знають, спитай хоч найграмотніших, Мусій уже надивився на вчених та мудрих…
Сів на чорну кахлю, чекаючи, поки підуть з кладовища жінки в чорних хустках, для яких і дім власний уже не дім, і тут ще вони не вдома, для яких світ розколовся на дві частини, і вони ходять, немов маятники, відраховуючи «дев’ять днів, сорок днів, рік, два роки…», саджають безсмертники, залишають на тарілочках цукерки на спомин душі, підфарбовують огорожу, їхніми турботами кладовище живе, хоч і заселене неживими.
Чекаючи, поки споночіє, Мусій сидів біля довічної синової оселі і, спершись на оградку, дивився, як у небі з’являються зірки. Щось щемливе нило йому в душі, схоже на жалощі до самого себе чи усвідомлення своєї малості перед величчю Всесвіту, — Мусій не дуже був мастак сплітать слова у вінки абстрактності. Конкретні вінки й пам’ятники — о, тут він був визнаним майстром і дарма покинув цю роботу, дарма. У своєму житті він майже не вдавався до розмірковувань, що не грунтувались би на реальних предметах і фактах. Скажімо, ось небо зараз йому видавалося фотопластинкою, опущеною у розчин з проявником. І там, де Мусій зігрівав її поглядом, з’являлася біла цяточка, що починала йому підморгувати* Небо очистилося від хмар, стало геть чорне, всіялося світлими й жовтуватими цвяшками. Мусій завжди намагався мислити конкретними поняттями. А от пояснити, що в його душі зараз діється, не зміг би…
На верхівки дерев повільно виповзав місяць у червоній шапці-кубанці. В далекому селі обмінювалися останніми вістями собаки.
Копати чи ні? Має право батько потривожити синів супокій, щоб розвіяти власну тривогу, щоб упевнитись у святості й непорушності одного з людських законів? Чи сам він не стає святотатцем? Напоум, господи, Мусія, бо не здатен він осягти розумом того, що твориться в цьому світі, збагнути діяння людські. Може, тому, що темний, темніший ночі, от і збиткуються з нього, вигадуючи легенду про Адамове ребро, стару легенду на новий лад.
Треба копати: Мусій обережно знімає з могили іграшки, нарізає землю квадратиками і, знявши, складає їх рядочком, щоб опорядити все акуратненько, коли виявиться, що страхи батькові були марними.
«Не з ребра, бач, а з руки вирощують, якщо, звичайні, не бреше Іванова. Це ж кожна людина безсмертною стане. І якщо їй повірити, тій чарочці кришталевій, то ніхто не глумився над синовою могилкою, а там, у боксі, виростає Віталиків двійник, нам з матір’ю на втіху. Мовляв, нагорювалися ви, втративши сина, ось вам інший син, мовби його брат. Наука вже такою стала. Тож могилку доведеться лолаштувати, щоб ніхто й не завважив…» Викінчити думку Мусій не встиг, бо його раптом оглушив різкий удар по голові, встиг лише помітити, як зблиснуло щось, і — знепритомнів.
Отямився під деревом на вогкій землі, відчувши, як муляє йому під боками коріння, та не просто муляє, а врізається в тіло.
— Здорово ти його, Петре, влупив, — почувся старечий голос, дуже схожий на голос Верхуші. — Сходи по воду, а я постережу.
«То, виходить, тут і Верхуша замішаний?! А Петро… Та це ж, напевно, Яремака!»
Мусій розплющив очі, але було так темно, що годі щось роздивитися. Ворухнув руками, ногами — ніби цілі. Тільки голова гуде. Тому Яремаці на бійнях волів валяти, а не науку вершити. Виходить, стережуть могилку, значить, порожня вона. Вір не вір, а тут ціла банда орудує. Тікати треба. Мусій напружився, як для вольової гімнастики, схопився на ноги й щодуху кинувся в чагарник.
«Петре! Лови його!» — почувся старечий голос.
Та де там! Той, хто рятується, біжить значно швидше за ловця. За кілька хвилин Мусій проскочив кілометрів зо три й опинився у своїй ванній. Увімкнув світло, помацав тім’я, подивився на пучки — крові не видно. Майстер бив — слідів не залишав. Що ж його робити? А як підстережуть? Ще й ухойдокати можуть поплічники — агенти Іванової. От тобі й мила і тендітна, ніжна та крихка… Відьма! Розбійниця! Недарма кажуть, що люди малого зросту компенсують свій гандж бурхливою діяльністю. Тільки не всім випадають стежки Суворова. От і ця чарочка на тонкій ніжці заплуталась у злодіяннях. Верхуша, судячи з усього, за теоретика в їхній зграї. А отаманом, певне, хірург. І з кадрами у них, мабуть, негусто, якщо сліпий Верхуша змушений сам на чергування виходити.