Верхуша осудливо похитав головою.
— Негожий ваш план, юначе, і розмова негарна. Так-то. Насміхатися з науки соромно, особливо вам, свідкові епохального, я б сказав, грандіозного повороту в біології. — Обурювало, що Мусій кепкує і з його старості, думає, що Верхуша вже списався.
Давно помічено, що люди, не причетні до творчої, пошукової праці, рідко дивуються чи захоплюються, частіше закликають бити відьом, коли стикаються з чимось їм не зрозумілим. А Верхуші не тиражування власної персони потрібне, не заради тілесного буття хоче він «продовжитись», а щоб не пропали ідеї, щоб пережили його прах. Хочеться, щоб «суть» його втілилася, нехай і в дерево, тільки нетлінне, нехай у залізо, але нержавіюче, нехай у папір, аби лиш вічний, — і щоб спостерігати, як будуватимуть завтра юнаки, де можна — допомогти їм, рятувати, захищати.
— Негарна ваша пропозиція, юначе. І гріх таке Ярисі підказувати. Вона й так у розпачі, каже, що кине біологію, піде з кафедри. А я вже збирався їй усі справи передати, бо голову мою вона ще не може пересадити.
Мусій не вірив професоровій балаканині. Підтримував розмову, аби впевнитись, що саме Верхуша був уночі там… Його доповідь метровими літерами, уся оця наука то, — думав Мусій, — маска, легенда, створена Івановою, щоб прикрити правду, а правда, з усього видно, така: відкопали Віталика, оживили. Але навіщо ж приховувати?
Спонуканий досвідом героїв шпигунських фільмів, Мусій ліктем звалив книжку і, перепрошуючи, поліз під стіл, бажаючи роздивитися професорські черевики. Чи не в землі, бува? Ні, блищать. Взагалі старий міг і почистити їх або інші взути. Даремно під стіл лазив. Тут би щось оригінальніше вигадати, а не вдаватися до детективу.
— Вибачте, я ненароком…
— Нічого, нічого, — промимрив Верхуша, протяжно засопів і клюнув носом розсипані віялом папери.
Ось вони, докази! Напрацювався вночі, а тепер очі замилює. Якби не прийшов на роботу, кожному було б ясно, що відсипається… Ось вони, докази! Якби ж не від цих злочинців залежало Віталикове життя, Мусій давно б Іолу покликав… Тут не в медицині діло. Тут дивися ширше! Де Пильнюків синок і сестричка? За кордоном — сам чув, як батько бідкався синовою поїздкою. Маскувався, звичайно. Тут таке розігрується!..
Гучно сьорбнувши повітря, Верхуша злякано прокинувся і втупився в Мусія.
— А чого ви прийшли, юначе? Чому без стуку? Я, знаєте, доповідь пишу. Не маю часу, знаєте.
— Та я, професоре, порадитись. Тут домашні мої хочуть собаку чи кішку придбати, а в звір’я цього хвороби всякі, паразити. То я вирішив пару курчат купити. Якої краще породи? Ви ж курознавець…
— Вас розцілувати треба! — ожив Верхуша. — От що значить загальна середня освіта! Люди почали розуміти, що курка — найперший друг людини. Вона і яєчко знесе, і засокоче ліпше лауреата конкурсу вокалістів. І головне, хвороб ніяких у хату не принесе. Тримайте її хоч у ящику, хоч на балконі. А у вас кришталю немає? — зі страхом запитав Верхуша. — Вона, знаєте, не собака. З радощів може й на сервант злетіти, ну й ненароком звалить…
— Немає, професоре, — зітхнув Мусій. — Жінка все поспродувала. Похорон, огорожа, пам’ятник…
— А ви не поспішайте з пам’ятником, — порадив Верхуша. Сказав, та й осікся, ніяково закліпав очима і, як здалося Мусієві, навіть почервонів.
«То у вас, професоре, ще й совість є! Відчули, що підло змушувати мою Галю воздвигати пам’ятник над порожньою могилою».
— Це ж чому, професоре? — строго запитав Мусій.
Та Верхуша дуже втомився, готуючи доповідь. І зараз його змагав сон. Пам’ять замкнулася, і поновити сили міг лише кількахвилинний перепочинок.
— Що чому?
— Чому не поспішати з пам’ятником? Ви щойно так сказали.
— Не’ пам’ятаю. Не тим я займався, юначе. Геронтологію треба було розвивати. Ви йдіть, а я подумаю.
Усе стало на свої місця. Три факти проти Верхуші: дрімає на роботі; сидить не в лабораторії, а в кабінеті — телефонних вказівок від шефа чекає; не радить пам’ятник ставити. Ще б Яремаку розшукати, на його кулаки подивитись, мабуть, шкіра там, як на солдатських чоботях. Подумати тільки! Отакі люди наукою керують! І як перевірити, як збагнути їхні графіки, терміни? Звіти, немов романи, пишуть — тому й паперу нестача. А краще б діло робили. Бо інших вчать, а самі…
Раніше в Мусія не було таких нападів критиканства — він усе життя прагнув якнайліпше виконати кожне замовлення, думаючи про живих і вшановуючи покійних; і на новій роботі в перші місяці щиро клопотався протипожежним обладнанням у цехах. Та ніде нічого не горіло, Мусієві здавалося, що до нього ставляться якось зневажливо, мов до баласта, все дужче відчував свою непотрібність, і як компенсація за професійне знецінення в ньому розгорялася іскра невдоволення всім і всіма.