— Та ні. Монашка там похована. Це біля нашої близько.
Галина відповідь не впліталась у вибудувану Мусієвою уявою схему, і, як завжди, розгубившись, коли конкретні, реальні, з його погляду, речі руйнувалися чи поступалися місцем якійсь ефемерії, питав тепер з острахом:
— І накрили тих розкопувачів?
— Я добре і не знаю. Нікого з твоїх колишніх знайомих не зустріла, щоб розпитати. Кажуть, чергував саме підсліпуватий сторож із сином. Збили якогось волоцюгу, а він під деревом відлежався та й утік. Тепер ніби народну дружину організовують, щоб спіймати того божевільного.
Мусій сердито засопів. «Який божевільний? Там бандити з дипломами. Не бабського розуму діло…» Проте вголос заперечити жінці не наважився, бо сумнів ворохобився під черепом: а може, то він, Мусій, переплутав могили? Може, то його так вправно звалив з ніг сторожів син?
— А син його не рецидивіст?
— Чий?
— Та сторожів.
— Не розпитувала.
«Ех, Галю! Найрозумніша жінка на весь куток! Не могла таких простих речей вияснити!»
Безсонна ніч і напружений день давали про себе знати. Навіть не випивши валер’янки, Мусій почав увіходити в легкий, серпанковий сон, щоб набратися сил для ще важчих днів, що чекали попереду.
Галя, вдячна чоловікові, що полив квіти на могилці, що потроху повертався до людського життя, турботливо вкрила його синовою ковдрою і тихо вийшла з кімнати.
ЗАДУШЛИВА НАДІЯ
По телевізору саме показували перенесення олімпійського вогню з Молдавії на Україну, коли в квартирі старого Пильнюка задзвонив телефон. Форсуючою скоромовкою телефоністка повідомила, що на проводі Мілан. З хвилюванням притуляв батько рурочку, сподіваючись почути голос сина, та замість нього почув скрипучий сестрин:
— Я не можу тобі довго пояснювати, — заявила Августа, чи то маючи на увазі неспристойність Тихонових учинків, а чи дороговизну телефонної розмови, — але швидше відкликай його додому.
— Він захворів?
— Гірше. Назвав дурнями тутешніх спеціалістів. Ти не уявляєш, яких зусиль мені коштувало, щоб його робота була відзначена, а він, невдячний…
— Так тобі й треба, сестричко. Навіщо влаштовувала комедію? Навіщо в гості тягла?
— Господи, Руслане, скільки мені залишилося жити? Хотіла племінникові добро зробити. На старість ми всі стаємо сентиментальними… Тільки ж якби він мене слухав… Я б йому текст інтерв’ю допомогла відредагувати.
— Цього ще не вистачало, — видихнув брат, не дуже турбуючись тим, почують ці його слова в Мілані чи ні.
— Хороше інтерв’ю, Руслане. Пристойне. Срібло у гаманці забряжчало б. Так замість цього… Такий непрактичний! Благаю, відклич, бо він мене з торбою по світу пустить. Телеграму йому надішли чи щось придумай. Я кінчаю — і так наговорила мішок з лірами. Бувай здоровий, брате.
Скрипучі обертони Августиного голосу розтанули на тоненьких дротиках міжнародного зв’язку. Сестричка…
Розлучився з нею Руслан Максимович під час війни — фашисти вивезли на примусові роботи. Потім італійське заміжжя, діти, внуки… І хоч була це дуже болюча рана, і кожне спілкування з сестрою роз’ятрювало йому душу, зараз думки не про неї, а про сина. Не може Тихін ніде нагріти собі місця — тут конфліктує з колегами, родичам не підходить… І в людських, і в професійних стосунках бракує йому елементарної порядності — усвідомлення цього кидає батька в розпач. Повіситись? Чи напитись снодійних таблеток? Якби просто випаруватись, білою хмаркою вилетіти у вікно, щоб ні слідів, ні турбот знайомим.
Хоча б порадитися з кимсь, пожалітись… Може, Швидкого запросити в гості, отого великого психолога, що й без дефектоскопа дірки в душах бачить? Він перед операцією намагався напоумити: «Не відпускайте від себе Тихона», — казав значить передбачав ті його вчинки, що видаються неможливими. Збоку завжди видніше… А що він зараз мені нарадив би? Воно й незручно турбувати людину, із своїми клопотами нав’язуватись… Але чомусь здається, що Швидкий зрозуміє, принаймні більш ні перед ким і не хочеться оголювати душу. Та й можу ж я хоч раз у житті не пацієнта рятувати, а сам вдатися по допомогу? Чужим теплом зігрітися? Люди немов пульсари — той випромінює добро, той — зло.
Ох, Тихін, Тихін… Моя надія в житті… Гнила опора виросла на старість, як упаде — роздушить. Ну чому саме мені судилася отака гіркота? Хіба не вчив я свого сина добру, не наймав спеціальних учителів, не прилучав до високого? Чи не так це робив? Може, матеріальні чинники заступили йому духовність? Так я ж хотів, як краще… Скільки книжок йому придбав! Чи, може, до високого треба йти босоніж стернею? Де той єдино правильний рецепт? Чужих дітей рятував я — та й не дивина сьогодні руку-ногу зцілити: он Іванова замахується тіло людське ростити, як квітку у вазоні. І зможе, і виростила, вважай. А я, певне, виростив будяк. Може, перш за все не про тіло треба дбати? Краще здоровий дух у слабкому тілі?..