ЧИЯ ПРОПАЖА, ТОГО Й ГРІХ
Вийшовши після другої операції з лікарні, Олег Іванович вирішив ні про що не думати, нічого не брати до серця — пожити «по-людськи»: послухати органну музику, балет подивитись, побренькати з внучкою на розсохлому піаніно… Хай мозок очиститься музикою, поезією, хай сколихнуться глибинні, первозданні людські емоції, «якщо вони ще десь у мені вціліли», зіронізував Швидкий. От якби ще жаба закумкала! Минулого дощового літа такі концерти чутно було з розмитої під балконом канави.
Однак внучка не підтримала дідових намірів, не виявила бажання розучувати пісеньку про Петю, якому дуже добре в піонерському таборі біля річечки-ріки. «Дідуню, — сказала вона, — по моїй голівці молоточками б’ють, коли ви співаєте». Чотири роки, а вже таке хитре. Погладив їй чубчик і відпустив хлюпатись у ванні, де в неї крокодильчик товаришує з русокосою Оленкою.
Добре, що до онуків дожив. Як синові сповнилося двадцять і він раптом заявив, що жениться, лише для форми вилаяв, а в душі навіть зрадів: хоч на старість натішиться дитинством — ведмедиками, лисичками, бубличками, «люлі-люлі в нашої зозулі…». Недаремно ж люди кажуть, що перша дитина — остання лялька, а перший онук — то перша дитина.
Сам Швидкий одружився в сорок, тому боявся, що не побачить онуків. А от дожив. Точніше, вижив. Завдяки чорній трубці, що її вшив Руслан Максимович, Яремака й тут не обійшовся без жартів, сказав, що замість трахеї в Олега Івановича тепер антрацит. Та біс із ним, що там ушито, аби дихати, — життя все одно прекрасне. А тепер ось з’явився дружок-мазунчик, у якого «молоточки по голівці б’ють», коли дідуньо співає…
Олег Іванович увімкнув «чудо століття», сів на диван з блаженним відчуттям безтурботності — попереду вільний вечір. Телевізор зашипів, і на екрані застрибало зображення блискучої алюмінієвої фольги. Потім з’явилася нерухома жіноча спина в купальнику з копичкою волосся на голові. «Знову стрибки в воду, — розчаровано зітхнув. — Мить роздумів про вічність перед тим, як шубовснути». Жінка, ніби відчувши образливі розмірковування про її особу, різко повернулася до мікрофона. «Ти ба, співачка!» — здивувався глядач. І точно, жінка крикнула «Я!», а потім тицьнула пальцем у глядача, від чого йому стало не по собі, аж він відкинувся на спинку крісла, й крикнула «Ти!». Потім почала брати високу ноту, водночас зводячи руку і вказуючи строгим вказівним перстом на книжкову полицю, що висіла над диваном. Чоловік теж глянув туди і побачив свою улюблену «Валентність» Коулсона, яку він знав напам’ять. Поруч стояла призабута «Дифракція нейтронів» Бекона. «Фундаментальна праця, таких тепер не пишуть, здебільшого ковзають по поверхні проблеми. Сконцентрувала розум тієї пори, коли у нейтронні бомби не грались і відьом не ловили».
Дістав книжку, заглибився в читання, відчуваючи насолоду розслаблення, ніби занурився в теплу ванну. От спасибі крикусі. Таки допомагає естрада не лише жити, а й працювати. А гості заважають, змушений був продовжити свій афоризм Олег Іванович, почувши дзвінок і радісне жінчине вітання. «Кого це принесла лиха година?»
До кімнати, ляпаючи ногами — черевики залишив у прихожій, щоб якоїсь інфекції не занести, — зайшов Руслан Максимович. «Помиляються люди, коли твердять, що яблуко від яблуні далеко не відкочується. Яка могутня деревина, а червивий плід десь закотився…» Заради такого гостя й нейтронографію можна відкласти, і телевізор вимкнути — нехай вибачить лауреатка багатьох конкурсів, зараз не до її чорних брів — про голос можна й не згадувати, бо Олег Іванович звук вимкнув, коли вона удруге показала на нього пальцем, виконуючи свою пісню-декламацію. Брови в неї нічогенькі, а голос якийсь нахабний, та ще й витанцьовує вона навкруг мікрофона, тільки псуючи враження від своєї фігури. Та заради такого гостя — мага-добротворця, — і зображення не жаль вимкнути. Нехай вибачає співачка. Він її не ганить і не критикує, бо знає, що іноді доводиться сто разів крикнути, поки на тебе увагу звернуть. Співачка — жінка якраз на його смак, він би їй теж присудив лауреатство, якби в комісії сидів, тільки не за спів, а за брови.