Та Руслан Максимович у цю хвилину вже не потребує ні порад, ні рецептів, тому й не реагує на в’їдливу репліку. Знайшовши формулу глобальної вини людства у вадах синового виховання, він ладен і на себе взяти якусь дещицю тієї вини, але спричиненої об’єктивними умовами:
— Звичайно, я винен перш за все, — самокатується батько, а слово його звучить звинуваченням «усім». — Коли я чесно рятував людей, витягуючи їх із пазурів небуття, я сподівався, що й усі так само чесно виховуватимуть мого сина. І в цьому моя помилка. Так, помилка, — повторює він з притиском, як завжди роблять люди, коли внутрішньо не вірять у те, що говорять, але хочуть переконати в цьому співбесідника, а може, й себе. Подальші ж слова звучать і зовсім сердито — так мовляться абсурдності, не сприйнятні ні тим, хто говорить, ні тим, хто слухає: — Я повинен був працювати абияк, зате всю увагу віддавати дитині. І виховав би… А що маю тепер? Зганьблене сином ім’я… От плюну на медицину й візьмуся за онука.
Згадка про онуків розм’якшує обох дідів і знімає напругу, гостроту розмови. Швидкий, мружачись, нюхає вміст своєї малокаліберки.
— Невістка не дозволить, — звучить це авторитетно. — Скаже, сина не змогли як слід виховати, те й з онуком буде.
— Так я ж усе кину! — ображається Руслан Максимович, ніби йому й справді невістка висловила недовір’я. — Тільки онука виховуватиму.
— Що, й очкура припасете? Не буде ж очкура. Так що не кидайте медицину. Там ваше безсмертя й добра слава. Кажуть, що в першу чергу ми батьки, а все інше другорядність. У вас виходить навпаки. Маєте щастя в роботі — втіштеся цим… У житті завжди чогось бракує… А Тихона слід би провчити… Ну, та я матиму нагоду, коли повернеться. Я теж належу до «всіх» — ви його виростили, а я озброїв, і моя провина більша, ніж здається на перший погляд. Бо поганий швець тільки чоботи псує, а інженер може такого наквасити, що великий завод увесь квартал лихоманитиме… Та лийте ви прямо в чашку, — помітив, як Руслан Максимович приміряється до кришталевої мініатюри. — Жінка думає, як розпорядилася, так по її буде. Чи мені не можна?
— Та чому не можна? Лийте в чашку й нюхайте, — вперше за весь вечір усміхнувся Руслан Максимович. — А з чарки воно запах не той — мала поверхня випаровування. — «Добре, що прийшов до Олега Івановича. Наче й на душі полегшало», — подумав він.
— А ви знаєте, в нашому селі двоє молодят в одному зашморгу повісились.
— Та ви що? — жахнувся навіть звиклий до людських трагедій лікар.
— Батьки не дозволяли їм у десятому класі одружитися.
Чи правду сказав Олег Іванович, чи вигадав отаке страхіття, аби переконати старого Пильнюка, що з його дитиною ще не так погано, буває більше горе.
МІРАЖ
Цього вечора вперше за три роки Мусій вийшов з дому разом з Галею. Літній день домлівав у випарах теплого короткочасного дощу, який після обіду зросив землю. Скісні промені призахідного сонця висвітлювали завислі на листочках краплини, і від їхнього блиску лісова стежка була такою казковою, і все навкруг було таким урочисто-святковим, що здавалося абсурдністю і спрямування стежки, й мета вечірньої прогулянки. Підходили до кварталу, де Віталикова могилка вже не була крайньою, коли Галя раптом зупинила Мусія:
— Чекай, — сказала стишено. — Знову вона тут. — Над Віталиковою могилою, схилившись на ограду, нерухомо сиділа жінка років двадцяти п’яти. Яскраво-червоні гладіолуси в її руках здавалися спійманими вогнями фейєрверка, що намагалися перекреслити кольори близької ночі. — Вже втретє її тут бачу, — пошепки сказала Галя, боячись, що жінка почує, злякається, зникне. — На чукчанку схожа. Ти не знаєш її?
— Ні, здається, — збрехав Мусій, хоч одразу впізнав Марію. — Може, якби зблизька подивитись… — Не думав і не гадав Мусій її тут побачити, хоч, звичайно, вона теж була з тієї компанії… Але цю жінку він не міг би вдарити кулаком, вона діяла на нього магічно, хоч майже завжди мовчала. Тільки один раз вилаяла, коли Мусій, відчувши себе господарем становища, почав давати поради, а то все з якоюсь затятістю, ніби власну дитину, порала Віталикову руку.
— Яв альбомі її фотографію знайшла, — тим часом шепотіла Галя. — З Віталиком на мотоциклі разом. Знайома, виходить. Може, у них любов була?
— Тобі тільки й балачок, як не про смерть, то про любов, — сердито буркнув Мусій, подумавши, що й сам він останнім часом ніби забув про звичайне життя. На кухні штукатурка пооблуплювалася. Галі он треба б черевики нові купити. Обоє уже обносилися так, що Віталику соромно буде… гм… було б, якби воскрес. — А чого дивуватись, — заспокоїв він Галю. — Віталик показний хлопець був. Хіба в нього мало знайомих? Ти тут посидь, не одну побачиш…