Сам же вирішив, що це хитра Іванова, а може, й святенник Верхуша присилають сюди Марію з квітами, аби приспати його, Мусієву, пильність…
Тим часом Марія глянула на годинник, поклала гладіолуси й швидко пішла алеєю.
— Студентка, певно, а п’ятірку на букет, бач, не пошкодувала. Ой, неспроста це, — домірковувала своє Галя, поливаючи квіти. — А оту он, — показала на четвертий від Віталикового горбок, — хотіли розкопати.
Спресована земля була акуратно розрізана на квадратики, неподалік лежали складені купкою іграшки.
— А куди його іграшки поділися? — запитав Галю.
— Я, коли вперше побачила тут дівчину, заховала під траву. Подумала, що він, мабуть, не схотів би, щоб дитиною виставляли…
Значить, Мусій ледь не розкопав могилку монахині! Господи, та що ж це за напасть? Чи доля така ненаситна? Та за які ж гріхи?
— Мені до сторожа треба зайти — попрошу, щоб наглядав.
Галя не заперечила і не схвалила чоловіків намір — давно вже звикла не висловлювати вголос свої думки.
Мусій швидко знайшов старезного діда, який, розташувавшись у затінку під розкішною березою, намагався насадити лопату на держак.
— Що, не йде? Давайте підсоблю…
— Підсоби, підсоби, козаче, хоч воно мені, казать-переказать, і не к спіху: клієнти тут спокійні — вже ні на збори, ні в театр, ні в церкву не біжать, — прошамотів дід голосом Верхуші. — А чого це ти мене так видивляєшся?
— Десь бачив, діду, — брехнув Мусій. — Ваш син часом не Петро?
— Авжеж… То це ти, мабуть, товаришував з Петром, бо і я тебе, сказать-переказать, звідкись знаю.
— Та було, — прибріхував далі Мусій, ніби мак сіяв: «Вродить — не вродить». — Сильний ваш син, як чемпіон.
— У мене вдався, — не без гордощів мовив старий. — А ти що хотів, козаче?
— Та нічого. Йду мимо, дай, думаю, загляну та хоч спитаю котра година.
— А в тебе ж на руці цокає, — насмішкувато примружився дід та й почав смикати держално — чи міцно насадилася лопата.
— Ет, зупинився. Таке паскудство трапилось, вірте не вірте, одно до майстра ношу.
— Ну, я не знаю теж, скільки воно зараз. Як Петро прийде, то сім буде.
Мусій зиркнув на своє «паскудство» — за п’ять хвилин сьома. Треба давати дьору, бо вдвох ще, дивись, і пізнають…
— То вибачайте, діду, пішов я.
— Може, Петра підождеш?
— Іншим разом якось загляну. Передавайте привіт…
Галя уже наплакалася і сумна, мов черниця, чекала чоловіка.
— Ну що, зголосився?
— Обіцяв…
— Я думаю, що того ненормального уже спіймали, — висловила вона здогад, ніби для заспокоєння чоловіка, та виходило водночас, що й знецінювала його турботи про сторожа.
«Ну й біс із ними, і з ненормальними, й сторожами». Мусієве роздратування гніздилося десь глибоко всередині, розгойдувалося спроквола, як шторм на морі, та, як хвиля морська, було невідступне, невідворотне.
Мовчки дочалапали додому, мовчки лаштувала Галя вечерю, мовчки витягла з шафи чвертку з олімпійськими кільцями й налила чарки.
— Пом’янемо, — ковтнула скаженівки, і тихі сльози знов покотилися з її очей.
Мусій невідривно дивився на свою чарку і знову відчув глухі накати роздратування.
— Я після поминатиму, — відсунув чарку. Галя змучено і запитально глянула на нього.
— Ну, після… Як виконаємо план… і взагалі…
— Який ще план?
— Тобі не все одно? Не п’ю я зараз. — «А колись же була найрозумнішою на весь куток!»
Галя хотіла сказати: «Слава тобі, господи! Хоч після сорока розуму набрався», та побоялася, що чоловік на зло почне пити — нехай уже тішиться «силою» свого характеру.
Мусій тверезою рукою взяв чарку, елегантно вилив з неї горілку в пляшку і поставив передолімпійський сувенір у шафу. І лише тоді відчув, як тремтять пальці. Чи від бажання випити, чи від побоювання, що розхлюпає святу рідину. На мінерів, кажуть, нападає страх, коли вони після перерви повертаються до своєї професії. Тому перші розміновування виконують під наглядом асистентів, поки не втягнуться в роботу.
ДЕФІЦИТ БАЖАНЬ
Новий Віталик ріс хутко, але відроджувався повільно. Не першим криком сповістив про прихід у життя, а довгим, протяжним стогоном. І не фізичні болі терзали його «матір» — Ірину.
Страх почав заповзати в її душу й терзати тендітне тіло від тої миті, як зменшили потік крові з апаратів, і велика дитина почала стогнати, заявляючи тим, що вона не об’єкт експерименту, а жива людина, здатна реагувати, а значить — відчувати.