План народження був простий — поступове відключення від апарату штучного дихання, інтенсифікація роботи власного Віталикового серця й легенів, але з підстраховкою, щоб, на випадок якоїсь несподіванки, можна було знову вийти на попередній режим.
Вже цілий тиждень народжується Віталик, цілий тиждень Івановій на голову падає, виючи на одній ноті, скинута з літака бомба. Лише вчора Ірина наважилася «глянути вгору» — закінчився перший етап народження: Віталик вже сам дихає, показники крові у нього майже стабілізувалися. А головне — почав стогнати, коли його колють шприцом, отже, відчуває біль.
Сьогодні його мають повністю відключити від системи штучного підтримування життя. У традиційному акушерстві — це перев’язування пуповини.
На підмогу «милим біологиням» прийшов досвідчений Пильнюк, точніше, приїхав, із асистентом і двома ящиками інструментів.
— У вас тут не розженешся, — зітхнув Руслан Максимович, оглядаючи приміщення. — Із антисептикою так собі — польовий шпиталь, у який влучила міна. Краще б вашого пацієнта в мою операційну, якби не оці каструлі, — кивнув на апаратуру.
— То почнемо?
«…немо…немо», — відлунилося Ірині Олексіївні й замиготіло перед очима, і побачила вона себе посеред величезної сталактитової зали чи крижаного грота, якому не видно кінця і такого стерильно білого, чистого, що їй боязко ступити, а йти треба.
— Зачекайте трохи… — стиха мовила вона. — Зачекайте.
— Е… та вам, шановна, самій треба ін’єкцію! А ви потріть скроні. Ось так, — Руслан Максимович легкими ударами почав масажувати обличчя. — Мені допомагає.
— А мені б поплакати…
— Іще встигнете…
«Ще наплачемось», — підправив себе мовчки, знов уявивши, в яку халепу устряв він, погодившись стояти отут з ланцетами. А раптом у тілі нового Віталика серце з шістьма перегородками, а раптом у нього дві печінки? А якщо він розумово неповноцінний? Навіщо дарувати людству ще одного дебіла? Відповідальності за експериментування на Ьото заріепз хоч відбавляй. Іола Рожко збудив у професора повагу до закону. «Єдине виправдання, — міркував далі професор, — що оця людиноподібна істота ще не людина. А протилежне твердження іще треба довести. Хай ось спробують виписати метрику, вказавши сьогоднішнє число днем народження Віталика. У довідці для дільничного педіатра доведеться проставляти вагу — сімдесят кілограмів, зріст — сто вісімдесят сантиметрів. А кого вказати в графі «Батьки»? Е… тут стільки кам’яних порогів, що не допомогти оцій чи то матері, чи акушерці просто гріх — совість замучить. Та й професійний інтерес — хороший погонич. Ось чому вже розкладені на столику продезинфіковані інструменти, на стільці спливає потом асистент Танцюра, злякано озираючись по кутках».
— Ну, почали, — приготувався приймати пологи Руслан Максимович. — Спершу давайте зв’яжемо, бо такий може добряче хвицьнути.
Бригада дружно і вправно оббинтувала Віталика, залишивши відкритим лише живіт.
— Я не запитую, чи міг його пуп виявитися на спині, — ні до кого не звертаючись, мовив професор, аби розігнати страх, що і його почав холодити. — Або на плечі, куди була вшита оця трахомудрія. Я не запитую. І ви не відповідайте, Ірино, а ви, Марієчко, не дивіться на мене, немов на ката. А ви не тремтіть, мужчина все ж таки, — це вже до асистента Танцюри. — Вас, дорогенький, тут немає, і вам не доведеться ні перед ким відповідати. Тут ми з дівчатами…
— Кажіть краще, що подати? — ображено озвався Танцюра.
— Місцеве знеболювання в пуп, — скомандував Руслан Максимович.
— Куди, куди? Де він у нього? — закліпав асистент.
— Де він, Ірино? — запитав хірург.
— Отут, де труби відрізатимемо. — Ірина обвела пальцем навколо пучка тоненьких різнокольорових проводків і трубочок. — Я ж вам знімок показувала… Давайте краще сама. Бо вам поки розтлумачиш…
— Якби ви традиційним способом народжували, Ірино, то я б зорієнтувався, — пожартував хірург, що для стороннього вуха прозвучало ж, певне, цинічно. — Я, Ірино, із задоволенням прийняв би у вас дитятко, — з переляку чи, може за звичкою відволікати увагу хворого під час операції легковажною розмовою, бубонить професор. — Тільки навіщо взялись ви за нетрадиційний спосіб продовження роду людського? Я, звичайно, не запитую…
Тим часом руки Руслана Максимовича працюють впевнено, точно, ніби ніяких сумнівів, ніби й не вперше стояти лікареві біля місточка, що єднає реальність і фантастику.