«Як добре, що він прийшов, — з вдячністю думає Іванова, — я просто не змогла б зараз накласти елементарний шов».
— Усякий спосіб створення живого заслуговує на увагу, — тихо мовить вона. — І так дивно, що життя досі існує на землі. Єдиний спосіб продовження роду…
— До сьогодні єдиний, — уточнив асистент Танцюра.
— Не поспішайте з висновками, — сердито зиркнула на нього Іванова і додала: — Людина має змогу народитися лише одним способом, а скількома її знищують?
— Цікаво все-таки, — переляк і подив робили цибатого Танцюру схожим на колодязного журавля, котрий хоч і зазирає у глибину, та не бачить води, — цікаво, як пояснити, що «він» ріс униз? Картопля ж пускає стебла і росте вгору…
«Господи, ну як вони можуть зараз теревенити! У таку хвилину! — Марія невідривно дивиться на великий білий кокон, що лежить на операційному столі й нагадує їй мумію, ні, труну і чорний день, коли світ розлетівся на друзки… — Білий кокон із чорного дня… А якби я не сіла тоді на мотоцикл, Віталик був би живий. Це я спричинила його смерть…»
— Вічко відростає листям угору, а корінням униз. Рослина використовує всі напрямки, аби пробитися на світ білий. І тут було те саме. Але краще не запитуйте мене зараз ні про що. Я хоч і чаклунка…
— Ніхто вас чаклункою не вважає, Ірино, — запевнив хірург. — Ви ось тут краще підтримайте… Ось так… так… І це ви дуже цікаво сказали про рослинну аналогію щодо цього… Я не запитую, чи можна його назвати хлопцем. І взагалі не знаю, як зареєструю в клініці без метрики і документів. Хворі як пронюхають, хто він, — то з вікон почнуть вистрибувати…
Відключили апарати. Зашили. Поклали на ноші. Ірина визирнула за двері, до когось обізвалася. Човгаючи, до кімнати зайшов Верхуша і тремтячою рукою простяг Івановій ромашки. Несміливо переступив поріг Яремака. Марія налаштувала кіноапарат — умовилися, що сьогоднішній день вона увічнить на плівці. Асистент взяв ноші з одного боку, Петро Яремака — з другого. Запала тиша. А стрекотіння камери не чути.
— Він що, поламався, світилко? — тицьнув пальцем в об’єктив Верхуша. Замість відповіді Марія сіла на стілець, поклала кіноапарат на коліна, одвернулася.
— От кафедра!.. — прошамкотів Верхуша. Помовчав. Підійшов до Марії і худою старечою рукою погладив її по волоссю: — Спасибі, світилко, і Швидкому спасибі, кланяйтесь йому. А цього юнака везіть, хлопці, швиденько, бо ще почне кричати дорогою. Це вам не дитячий писк, це буде паровозний гудок, лев’ячий рик — справжня птахоферма буде…
— І як я його зареєструю?.. Ну та понесли, поки весь факультет не збігся. Йому тільки молока материнського треба щонайменше півлітра на раз, а пелюшок… — бідкався, а може, цинічно жартував хірург. Збагни тих лікарів.
Добре, що кафедра загальної біології жіноча: за дві години перемили апаратуру, навели порядок і опустили руки, не знаючи, що робити далі. Поїхали лікарі й асистенти, повивальники й поручителі. Ті, що в машину не втовпились, побігли до сусідів через пролом у паркані. А хто до Віталикової справи взагалі був непричетний, співчутливо цікавився, приплюснувши носа до шибки: «Кому це «швидку» викликали? Чиє серце будня не витримало?»
Іванова замість того, щоб нарешті зітхнути вільно, перепочити, так і не відступила від нош, ніби до них приклеєна.
Марія теж вийшла у двір, за яким починався ботанічний сад, і ноги самі понесли її до паркану, що розмежовував і єднав два вузи. Але… що їй там, за межею, робити? Не потрібна вже вона й тут: зупинені мотори й установки, препараторки миють колби — інженерія скінчилась. То куди ж іти? І чим завтра жити? Могла б Марія слізьми свою душу очистити, може, знову стало б прекрасним життя. Та зараз навіть плакати не хочеться.
Спустошеність, апатія.
Певне, мандрівник, що заблукав у пустелі й злизує потрісканим язиком нічну росу з каменя, почувається веселіше, ніж зараз Марія.
У кожного свій Перун. Грицько боготворить першу дружину, а Стецько — четверту. Михайло колекціонує ложки, вже і в ванні он висять, і горою під ліжком насипані, а він усе шукає небаченої і заради неї ладен на будь-яку авантюру. Для ситого кумиром стають машина, дача, яхта, острів, крейсер, срібло у власній труні. Голодному іконою служить запашна хлібина. Кожному вистачає турбот, поки є бажання дії. А Марія в свої неповні тридцять вже нічого не хоче. Ось вам і геронтологія, основна Верхушина наука. І як йому, майже столітньому, не сидиться? Який каталізатор прискорює думку й ходу?