Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку. На мить злякавшись, вона знову згадала про іграшку й, кілька разів випустивши глибоке «х-у-у-х», щодуху побігла далі.
Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Тут було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила.
Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, — мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.
— Тепер віддай мені, — боязко озвалося дівча. — Ти вже погрався. А як ти її впіймав?
Егль підняв голову і випустив із рук яхту, — так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою.
— Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. — Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?
— Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут?
— В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал — між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. — Він стукнув палицею. — Як тебе звуть, мацюпко?