– Он як, він був агентом Григора Орлі?! Не знав, не знав…
Незнайомець явно здивувався почутому, а підпоручик зненацька чітко зрозумів, що розмовляючи невідомо з ким, тільки-но відкрив небезпечну таємницю. Звідки ж він узяв, що факт співробітництва Якова Мировича з гетьманичем Орликом має бути відомий усім і кожному?! Надалі варто бути більш обережним, а зараз…
– Даруйте, з ким усе-таки маю честь говорити? – зненацька різко запитав він, знов розглядаючи незнайомця.
– Що ж, відвертість за відвертість: я – Кирило Розумовський, гетьман Украйни й очільник Санкт-Петербурзької академії наук. Чули про такого, сподіваюсь?
Від несподіванки підпоручик навіть підскочив, на що співрозмовник м'яко помітив:
– Прошу, парубче, поводьтеся спокійніше. Не варто привертати до нас уваги, тому що ми занадто вже відрізняємося від типових відвідувачів цього вбогого закладу.
– Так-так, зрозуміло, ви праві! Однак я й подумати не міг!..
«…і подумати не міг, що ви так само, як і мій покійний батько, були таємним інформатором гетьманича Орлика», – вертілося на язиці закінчення фрази, але Василь розсудливо промовчав.
– Мене поки що цікавить найбільше та обставина, що покійна імператриця Анна Іоаннівна позбавила вашого покійного батька, а отже й вас, маєтку в Переяславі, – мовив гетьман. – Наскільки я розумію, сталося це після того, як шпигуни Таємної канцелярії провідали про якусь приховану діяльність вашого батька, чи не так?
– Не зовсім, ваше сіятельство, – поспішив уточнити підпоручик. – Батька всього лише підозрювали в зраді на тій підставі, що він кілька разів їздив до Варшави до мого діда – Федора Мировича, що був колись переяславським полковником.
– Ну, все зрозуміло: якби провина вашого батька була беззастережно доведена, простою висилкою до Тобольська і позбавленням майна він би не відбувся! Завдяки вашому, підпоручику, люб'язному уточненню це ясно як божий день.
– Розуміючи, що з батьком обійшлися несправедливо, я неодноразово намагався домогтися…
– …якнайшвидшого перегляду справи й вироку по ній. Знаю, знаю. І повірте: мене зайва суворість винесеного вироку теж обурює, як гетьмана й законного українського правителя.
– То ви на моєму боці?!
– На вашому, парубче, зрозуміло, на вашому! Адже ви, фактично – скривджений імперською владою підданий Гетьманщини. А отже, мій вірнопідданий. До того ж ви повністю праві у своїх домаганнях, а я поставлений самим провидінням дотримувати правду на підвладній мені території.
Важко передати, яку бурю емоцій викликали в душі Василя ці слова. Вже смакуючи швидке здійснення давніх мрій, він ледь вичавив із себе:
– Тож чи можна звернутися до вашої світлості з відповідним клопотанням?
– А оце навряд чи має сенс.
Спочатку підпоручик не повірив власним вухам. Як це?! Адже тільки-но граф заявляв, що цілком на його боці – і раптом таке?!
Таке!..
Тоді як накажете розуміти почуте?!
– Тихіше, парубче, тихіше! – заспокоїв Василя співрозмовник. І підпоручик тільки зараз уторопав, що його обурений крик усе ще віддається в його ж власних вухах.
– А розуміти це треба таким чином, що мені суворо заборонено вирішувати долю моїх вірнопідданих на власний розсуд. Я можу тільки поклопотатися про вас перед государинею – але вирішувати вашу справу однаково буде вона. Результат відомий.
– Як?! Чому?!
– Тому що вам неодноразово відмовляла покійна імператриця Єлизавета Петрівна.
– Але ж тоді моє клопотання не підкріплювалося словом гетьмана Розумовського!..
– Але якщо тепер государиня Катерина Олексіївна спробує виправити рішення попередниці, то тим самим немовби негласно заявить про вільну або мимовільну помилку Єлизавети Петрівни. Нинішня государиня запанувала відносно нещодавно, тож настільки різкі зміни їй явно не до душі. Не знаю, чи надовго…
– Що ж робити?!
У розпачі Мирович схопився за голову. І почув наступне:
– Насправді все просто: давайте-но готувати сани взимку! Причому разом.
Побачивши, що підпоручик не розуміє алегорії, Розумовський продовжив спокійно:
– Я почну підготовку вашої справи до розгляду, а ви займетеся долею того, хто перегляне її у потрібному вам ключі.
– Як це?
– Повторюю, все просто. Ви тільки згадайте, у жилах якого в'язня Шліссельбурзької фортеці, де ви нині несете службу, тече царська кров?
Ніяк не очікуючи такого повороту, Василь повільно взяв зі столу глиняний кухоль і настільки ж повільно підніс до рота.
– Ну що, згадали?..