Однак пійло тхнуло настільки огидно, що підпоручик настільки ж повільно повернув кухоль на місце.
– Бачу, що згадали, парубче… Адже спадкоємця Брауншвейзької династії Іоанна Антоновича дуже побоювалася ще покійна Єлизавета Петрівна! Недарма відправила його не кудись, а в Шліссельбурґ. І вже якщо розглядати чиїсь домагання на російський престол, то вже ніяк не німецької принцеси Анхальт-Цербстськой з її малолітнім сином, якому ще рости й рости.
Василь мовчки вертів глиняний кухоль, обмірковуючи почуте. Переконавшись, що його слова справили належний вплив, Розумовський вирішив закруглити розмову наступними словами:
– Загалом, якщо кого й варто увінчати короною, то це Іоанна VI, прямого спадкоємця династії Романових, а не якогось, даруйте, Павла Салтикова.
Підпоручик глянув на співрозмовника спідлоба й мовив – зненацька для себе пошепки:
– Невже ви розділяєте чутки про незаконне зачаття государинею Катериною Олексіївною її старшого сина – Великого князя Павла Петровича?..
– А це ніякі не чутки, парубче! Ця делікатна обставина відома всьому двору… Хоча ні, я явно помилився: чутки про те, що Катерина Олексіївна народила спадкоємця престолу зовсім не від свого законного чоловіка, давним-давно вийшли поза межі двору – інакше б ви відреагували на мої слова по-іншому. Ви, пане підпоручику, всього лише рік тому з'явилися в Шліссельбурзі, але теж чули про це, чи не так?
– Та чув, чув, – буркнув Василь.
– Але ми відволіклися, давайте повернемося до нашої справи.
– Давайте.
– Не будьте настільки похмурі, парубче! Скажіть-но краще, чи маєте безпосередній підхід до високошляхетного в'язня?
– Ні.
– Це погано… але нехай так. А тому, парубче, давайте діяти в такий спосіб. Ви всебічно обміркуєте, як можете підступитися до відомого нам обом шліссельбурзького в'язня. Я ж подбаю про те, що робити після звільнення даної персони… а заразом підготую вашу справу до розгляду на найвищому рівні після успішного завершення нашої маленької витівки.
Не віднімаючи носовичка від обличчя, Розумовський підвівся й мовив:
– На цьому поки що зупинимося. Коли розповісте мені спосіб, у який розраховуєте дістатися до особи, що цікавить нас обох, – обговоримо наступні кроки… На сьогодні обговорювати більше нема чого.
Оглянувши шлях до виходу з шинку, граф додав:
– Я піду геть, ви ж не йдіть за мною, а затримаєтесь на якийсь час. Не шукайте мене – коли я вважатиму за потрібне, мої люди самі відшукають вас і повідомлять про місце й час наступної зустрічі. На сьогодні ж прощавайте. Якщо завгодно, можете допити принесене нам пійло, за нього сплачено.
Сказавши це, гетьман почав пробиратися до дверей по вузькому проходу між брудними, криво розставленими столами, при цьому як і раніше ховаючи обличчя в тіні насунутого на самі брови капелюха й прикриваючись надушеним носовичком. Як і було велено, Василь зачекав певний час, потім також полишив шинок, зовсім не доторкнувшись до пійла в глиняному кухлі.
Втім, до чого наливатися поганим винцем, якщо від зустрічі із самим Кирилом Григоровичем Розумовським він і без того втратив розум, очманівши від небачених раніше перспектив?! їхня бесіда ніяк не йшла з голови, при цьому підпоручик найбільше боявся, як би гетьман не передумав: ще б пак, непросту справу вони замислили – тут можна злякатися й відступитися…
Саме виходячи з цих міркувань, Василь Мирович уже на третій день безперервних тяжких роздумів дійшов висновку: якщо діяти – то негайно, без відстрочок!!! План по звільненню Іоанна Антоновича склався у збудженому від нетерпіння мозку за одну ніч. Усе видавалося простим, зате ефективним. Насамперед, потрібно напоїти товаришів по гарнізону, а коли вони будуть уже п'яні – запропонувати звільнити спадкоємця Брауншвейзької династії… ну, хоча б жартома, чи що?! Неважливо як – головне, витягти його з камери!
Вийде це – удасться й наступний крок: привести п'яних товаришів до присяги. Знов-таки не дуже важливо, наскільки серйозно захмелілі офіцери сприймуть це спочатку. Головне – що буде потім… А це вже якнайпростіше: слово – не горобець! А вже тим паче, офіцерська присяга Його Імператорській Величності.
Зрозуміло, чутки про цю подію дуже швидко досягнуть Санкт-Петербурга. Оскільки гетьман Розумовський у цей момент перебуватиме при дворі, він довідається про присягу шліссельбурзьких офіцерів одним із перших. А вже тоді в нього просто не залишиться іншого вибору, крім як встати на бік підпоручика Мировича: адже сам запропонував подумати про звільнення високошляхетного в'язня – ну от, Кириле Григоровичу, і маєте, що просили!!! У такому випадку, гетьманові доведеться навіть мимовільно підтримати новоспеченого імператора, адже іншого такого шансу не буде…