– Та я його вперше бачу!
– Он як?! А ви що скажете, підпоручику?
Отут і з'ясувалася предивна обставина: адже заарештований ніколи не бачив обличчя людини, з якою говорив у занюханій пивниці на Христофоровському острові! Більше того, навіть голосу впізнати не міг, оскільки співрозмовник під час зустрічі притискав до рота носовичка, та й у закладі було доволі галасливо…
– Отже, пане підпоручику, виходить, що хтось невідомий, не відкриваючи свого обличчя, при зустрічі з вами назвався графом Розумовським і навіть не надав ніякого доказу, що він насправді є таким?!
– Отже, так… – промимрив розгублений Мирович.
– Ну, а хоч колись ви зустрічалися в іншій обстановці?
– Ні, – мотнув головою підпоручик.
– Ну от, я ж кажу, що вперше бачу цього парубка, а ви мені не повірили! – сплеснув руками граф. – Це, знаєте, про кожного сказати можна: я зустрічався з ним у шинку на Христофоровському острові. А з ким зустрічався?! Виходить, взагалі бозна з ким… Та й взагалі, чи зустрічався?
– Та-а-ак, цікаво, цікаво… – почухав тім'я слідчий. – То може, Кирило Григорович має рацію, і ви, підпоручику, всю цю зустріч узагалі вигадали?! Що скажете на це?..
Василь Мирович убито мовчав.
Зрозуміло, можна було хоч зараз відправитися на Христофоровський острів, щоб допитати за всією формою власника пивниці й його завсідників. Можна було продемонструвати арештованому або його товаришам по поїздці до столиці всю прислугу Кирила Григоровича, щоб хтось упізнав лакея, що у той лиховісний день повів Мировича від гуляк.
Та слідчому вже було зрозуміло, що все почуте від заарештованого – не більш ніж вигадка. І ні до чого намагатися довідатись про те, чого й не було ніколи…
Тому гетьман Розумовський благополучно повернувся до Санкт-Петербурга, знизуючи плечима, а Василь Мирович день за днем вислуховував єдине наполегливе запитання:
– Ну що, підпоручику, будеш нарешті говорити чи ні?..
Хоча справедливості заради варто зазначити, що взявши винятково на себе всю провину за дурне непорозуміння, що спричинило трагічну загибель спадкоємця Брауншвейзької династії, Мирович тримався далі непохитно й з усім можливим достоїнством.
Про що слідчий і доповів у Таємну розшукових справ експедицію…
Отак провалився, здавалось би, блискучий план Василя Мировича щодо звільнення зі Шліссельбурга спадкоємця Брауншвейзької династії.
Зрозуміло, у провалі був винен, насамперед, він сам, гарячий серцем, але занадто недосвідчений…
Та чи тільки в цьому річ?!
А може, хтось холоднокровний і розважливий прирік нещасного підпоручика на таку жахливу помилку?..
Глава 16
Катастрофа
Санкт-Петербург, 15 вересня 1764 року.
Смертний вирок Сенату колишньому підпоручикові Смоленського піхотного полку Василю Мировичу був винесений, государиня імператриця цілком справедливе рішення суду затвердила. Однак монархам властиво час від часу милувати навіть найгірших негідників! До того ж Мирович діяв настільки безладно, що Катерина Олексіївна дала всій цій справі жартівливу назву: «Шліссельбурзька безглузда»…
Як же можна не помилувати невдаху-бунтаря, замінивши смерть на пласі вічним сибірським засланням?! От нехай і котиться туди, де народився – у Тобольськ!
Втім, не все так просто… Тож замість того, щоб щодуху скакати до місця страти – у Петропавлівську фортецю, вістовий уже цілих півгодини стояв струнко в кабінеті імператриці й вислуховував її докладні наставляння, вимовлені монотонно, рівним крижаним голосом:
– Коли ж запитають тебе, де грамота з викладенням всемилостивійшого рішення Її Імператорської Величності щодо того, щоб дарувати життя мерзенному злочинцеві Василю Мировичу, тобі слід віддати цю грамоту особисто в руки розпорядникові страти. Грамоту потрібно подавати правою рукою, попередньо ступивши три кроки, причому неодмінно з лівої ноги. Тож перш ніж викладати свої вимоги щодо зупинки страти, перевір, за скільки приблизно кроків від розпорядника ти зупинився, щоб не зробити ні надто багато кроків, ні надто мало, а три, рівно три! І не забудь: обов'язково з лівої ноги…
– Ваша Імператорська Величність, дозвольте слово мовити! – зрештою не втерпів вістовий.
– Так… Слухаю тебе, – милостиво кивнула государиня.
– Ваша Імператорська Величність, якщо я затримаюся ще хоча б на хвилинку, то боюся не встигнути до місця страти!
– Хіба?..